Тепер ці столи накрили зеленими скатерками, за ними сиділо кілька чоловік, серед яких були і жінки, дві дівки висіли на високих дзиґлях біля стойки бару, й, окинувши все це оком, я зрозумів, що не дуже тут вирізнятимусь: джинсовий шарм давно докотився до всіх кишлаків і аулів. А те, що одна з яскраво нафарбованих дівок уже відверто дивилась на мене, так то, можливо, її професія.
Я підійшов до шинквасу і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня[13] Перу.
— Я вас уважно слухаю,— справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.
— Яка у вас найчистіша горілка?
— «Абсолют»! — не вагаючись, сказав він.— Двадцять п’ять тисяч «сотка».
— Двісті грамів «абсолюту» і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?
— Без проблем.
Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стойку цілу купу дерев’яних російських рублів.
— Сідай за стіл,— сказав.— Я все принесу.
— Шампанським не пригостиш? — спитала «нічна красуня» Перу.
— А що, є нагода?
— За ближче знайомство.
— Боюсь зіпсувати твою ходу,— сказав я.— Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульгатимеш.
— Це вже цікаво.
— Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шампанського,— сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.
Він приніс карафку з «абсолютом» і сам налив мені чарку.
— Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули у воду. Може, чогось закусити?
— Ні. Пізніше принесеш каву.
— Даремно ти,— сказав він.— Нормальні телиці. Можна з готелем.
— Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.
— Куди їхати?
— В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?
З-під його третьої брови під носом вирвався свист.
— Це ж довкола всієї Чечні.
— Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.
— Скільки?
— Дві сотні.
— Треба подумать. Подзвоню, спитаю.
Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «абсолют».
Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.
Зате хінкалі були перфектні — тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.
— Смачного!
Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба — дивно, як його голова не розкололася навпіл. Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.
— То куди їдемо? — спитав він.
— В Моздок.
— Прямо зараз?
— Ні, після того, як вип’ємо кави.— Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.
— У тебе з документами все нормально? — спитав він.
— Не хвилюйся. Нормальніше не буває.
Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.
— Домовилися? — спитав він.
— Так,— я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.
Я смачно закурив під каву товсту коротку сиґарету «Gitanes», яка зовні нагадувала «примак» дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.
— Тебе як звуть? — спитав я.
— Там.
— Що — там?
— Мене звуть Там.
— А мене — Тут,— сказав я.— Ти не схожий на прибалта.
— Мене звуть Тамерлан. Або Там.
Ну от, ще не вистачало тільки «голих онучат». А я хіба що казав? Чурек і сакля — все твоє.
— Ти ось що, Таме, постережи мою торбу, а я схожу помию руки. Після хінкалі, знаєш…
Краще вже відразу випробувати його на вошивість, ніж потім мати клопіт у дорозі.
Я вийшов до вбиральні і, поки мив руки, поглядав у дзеркало на свого неголеного, à la Miкi Рурк, писка, поки не вгледів у тому дзеркалі ще двох гицлів. Клацнула засувка вхідних дверей (навіщо її тут приліпили, якщо в туалеті були окремі кабіни?), в одного з них вигулькнув у руці невеличкий револьвер, добре, що не мій «Сміт і Вессон», бо я вже подумав було, що почали трусити саквояжа, і той, з револьвером, став біля дверей, а другий рушив до мене.