— Відходим! Відходим! — кричав Мосар, теліпаючи «красавчиком», мені тільки пізніше дійшло, що це ж він так гукає до мене, а я, бач, оглух, тоді Мосар, аби показати мені, що треба робити, повернувся й побіг під укіс від мосту, а коли озирнувся, від труби, в якій я сидів, не лишилося й сліду, вона розлетілася на порох, ота бетонна стічна труба, і від ґранатомета не зосталося й рурочки, бо керований кумулятивний снаряд влучив прямісінько в мою вогневу точку, це було бездоганне пряме влучання, якого я побоювався ще тоді, коли облюбував цю місцину. Мені треба було раніше її покинути, та я не зробив цього, й ось тепер від мене не лишилося й знаку, і Мосар, приголомшений таким несправедливим вознесінням, прошепотів не ім’я Аллаха, а слово, яке звучало майже так само, як і моєю мовою: «Маті»[22]…
Що ж до мого власного імені, то Мосар із Султаном Чорним напишуть його на камені-валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп-Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом президента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан КІентийн Жайна — Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особистостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалежність Вітчизни під час віроломного нападу російських аґресорів».
Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примірників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус-Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі-Тюбе знайдено вбитого бандита-українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.
Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все-таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці-найманці допомагали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра-пра-пра-прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.
А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особливого знаку, тільки треба його побачити.
А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інґушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інґушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русланів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою — зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть коротший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю. Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегковажили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.
Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фанаберій. А решта все було, як і має бути в провінційному містечку. Ген і стандартний п’ятиповерховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все-таки вирішив ризикнути: по-перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по-друге, за тією стойкою сиділа така здобна франзоля[23], що в мене потекла слина.