Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.
За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.
Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цеглину» дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда-вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря — літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.
— Як доїхали?
— Доїхав,— сказав я.
Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.
— Ви не зважайте на мене,— сказав він.— Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.
Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.
— Це треба було зробити давно,— він дивився на мене так, ніби просив вибачення.— Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?
— Ґренуй[28],— сказав я.
— Як?
— Ґре—нуй!
— Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Гренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.
— Дитину? — повів я бровою.
— Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…
— Хеда? Її звуть Хеда?
— Хіба ви не знали? — здивувався він.
— Для мене це не має ніякого значення,— сказав я.— Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?
— Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?
— Днями,— сказав я.
— Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.
Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.
Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса,— подумав я.— Нещасливе твоє ім’я».
Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни-Чу супроводжував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.
Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продовжував щодня термосувати Опергрупу контррозвідки в Чечні:
— Козли! Довбойоби! За весь час ви зловили одного тракториста[29], та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур[30]? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к йобаній матері!
Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою вистежили в Нальчику і там схопили. Мусу спровадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.
Проте сталася зовсім непередбачувана подія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.
Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відеокасета, яку навіть показали по телебаченню,— на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джохара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?
Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша «сімка» звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.
Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загорода для овець.
Муса неголосно свиснув, сказав:
— Вони що там — поснули всі?