Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.
Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса»[31] і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.
Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.
Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.
Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч,— він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.
Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.
— Саїде,— звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований.— Що я скажу твоїй матері?
Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.
— Не розумію… Нічого не розумію,— уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою.— Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…
— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося,— сказав Муса.
— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек.— Кого ти маєш на увазі?
— Чеченців, не нас же із вами.
— Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек.— І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так…— Він знову схилив голову.— Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?
— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса.— За гроші дехто піде на все.
— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу,— сказав Русланбек.— Це неможливо.
— Можливо,— вперся Муса.— Справа тільки в сумі.
— Ти що, справді не віриш чинхойцям?
— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.
— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів.— Залиш нас удвох, поговоримо потім.
Муса ледь помітно вклонився і вийшов.
— Нічого не розумію…— Русланбек подивився на мене.— Ви щось можете сказати з цього приводу?
— Тільки те, що Хеду треба знайти.
— Де? — зробив він рачині очі.— У Таїланді[34] чи в Москві?
— Не має значення,— сказав я.— Земля маленька.
— І що ви пропонуєте?
— Поки що я чекаю ваших пропозицій.
— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися.— І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув.— Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…
— Не бійтеся. Я сам не поїду.
— На що ви сподіваєтеся?
— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?
Русланбек знітився. Потім сказав:
— Ви стороння людина, пане… пане…
— Ґренуй,— підказав я.
— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…
— Але з того й почнемо,— сказав я.
— З чого?
— Ви зробите мені паспорт.
— Який паспорт?
— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?
— І що далі?
— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?
— Ви шайтан, пане Ґренуй,— сказав він.— Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.