Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки. Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.
Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.
— Як ти? — спитав я, аби не мовчати.
— Нічого,— сказала вона.— Тільки мені нікуди не хочеться їхати.
— Справді?
— Так не хочеться, що мене аж піднуджує.
— Може, ти…— я нахилився до неї і прошепотів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.
Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:
— Дурненький.
Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам».
— Пробач,— сказав я.— Просто мені також не хочеться нікуди їхати.
— Все гаразд.— Вона відвернулася до вікна.— Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.
— Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Посидиш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.
— Ти про це вже казав.
— Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.
— А мені — кричати,— сказала вона.
Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.
Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.
На наш рейс уже почалася реєстрація пасажирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава публіка. Всяк дивиться десь угору, люди вештаються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед польотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.
Я підійшов до внутрішньої авіакаси і з провансальським акцентом запитав квитки на літак до Мадрида. Будь ласка, скільки завгодно.
— Мені два до Марселя, мадам,— я подав у віконечко свій службовий і Хедин закордонний паспорт.— Бізнес-клас, якщо можна.
Поки сувора, але дуже чемна мадам оформляла квитки, я роззирнувся довкола і не помітив жодного горизонтального погляду. Навіть моя далека тінь, мій пильний Франсуа блукав очима десь у склепіннях цього занадто просторого анґару.
— Merci, madame.
— Тільки поспішайте,— сказала вона.— Реєстрація вже закінчується.
Я пішов до бару і ще звіддалік побачив за столиком найвродливішу з усіх mademoiselle[53] з чубчиком, коротшим ніж у garçon, таким дорогим і зворушливим, що я ледве стримався, аби не підійти й не погладити його. Перед Хедою стояла пластикова склянка з колою, і коли я подумав, що її піднуджує від того, що нікуди не хочеться їхати, у грудях тонко озвалася та жилочка, яка прокинулась у мені вчора.
Я сів біля стойки бару, попросив собі віскі з льодом і майже всміхнувся, коли побачив, що поруч усівся Франсуа і зробив те саме. Ні, він мені подобався, цей кучерявий чортисько, за інших обставин ми б тут гарненько посиділи.
— Закінчується реєстрація на рейс 272 за маршрутом Москва — Мадрид,— виловив я оголошення майже із суцільного інформаційного потоку, що линув попід високим склепінням анґару.
І тут я помітив його. Горизонтальний погляд.
Закінчувалася реєстрація на наш рейс, Хеда допивала свою колу, я потягував холодне віскі, Франсуа брав із мене добрий приклад, а той тип сидів за дальнім столиком, як намальований, і низав мене таким поглядом, що я відчув його раніше, ніж глянув у той бік. Гарний портрет, нічого не скажеш,— з отих портретів, що, куди не ступи, він поведе за тобою очима.
Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж — сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, погляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.
Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним — чи не в хасав’юртівському туалеті, коли туди нагодилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?