Хеда відмовилася і від їжі.
— Тобі зовсім погано? — я взяв її руку.
— Ні,— сказала вона.— Просто немає апетиту. Ти ж знаєш, коли у мене з’являється апетит?
Я знав. Після того, як задер їй сукню і карав аж до вечора, ми ледве не розтормосували холодильник.
— Хедо…— спогад накрив мене з головою.
— Що?
— Там… там є туалет.
— Ти здурів.
— Може, й так. Швидше за все так і є. Але якщо ти не підеш туди і не почекаєш мене, то станеться катастрофа.
— Ти ще не пробував у літаку? — спитала вона.— Це тобі потрібно для… колекції?
— Ні, Хедо. Ні. Я хочу тебе обняти.
— Обніми тут.
— Не так. Я хочу не так.
— А люди?
— Там усе гарно зачиняється. Ніхто й не помітить. Хедо…
— Ти мене вже… довів…
Це був чудовий літак, честь і хвала його будівничим. Угорі над нашими кріслами монітор показував точний маршрут польоту, на ламаній червоній стрілці засвітилася Варшава. Ми подолали майже половину шляху, до Марселя залишалося півтори тисячі кілометрів.
Честь і хвала тобі, авіакомпаніє KLM. Спасибі тобі, Голландіє, за таку надійну авіакомпанію і водночас за те, що ти маєш славне місто Гааґу, яке так ревно захищає права людини і націй. Можливо, саме тому я так затишно почуваюся в цьому американському «боїнґу», де нам уже ніщо не загрожує.
Дякую і тобі, мила дівчинко з тоненькою шийкою і ніжним, як у пташки, горличком. Ти настільки уважна, що, помітивши Хедин сплін[54], завваживши, що вона не їсть, не п’є, підносиш їй сувенір компанії KLM — маленький білий будиночок, що поміщається на долоні, таке собі мініатюрне шале із зеленими віконцями і зеленим дахом, з якого стримить біленький комин, і якщо витягти з того комина корочок, то можна налити собі п’ятдесят грамів якогось особливого напою, думаю собі, що, можливо, навіть то є приворотне зілля, бо, скуштувавши його, Хеда згодом підводиться і йде у хвіст літака…
Не знаю, як той хвіст не відірвався (стаю перед вами на коліна, будівничі), бо коли і я проник у ту чисту, охайну кабінку, щоправда, трішечки тіснувату, але вам прощається, панове будівничі, вам усе прощається; так от, коли і я проник у ту симпатичну кабінку, то там стався такий вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба (ганьба вам, фізики-ядерники!), це була така експльозія, що з нею не зрівняється виверження вулкану; спершу мої руки спинились у Хеди під пахвами, а потім помандрували вниз, ніби я був якимось верховним митарем, котрому дозволено облапувати жінок ще й у літаковому туалеті, дозволено шукати у найпотаємніших куточках їхнього тіла, навіть там, усередині, і я це робив з патологічною насолодою невблаганного митаря-садиста, який заводить свою жертву в ізольовану кімнату й примушує роздягтись догола, наказує повернутися спиною, розставити широко ноги й нагнутися, а потім ще раз зазирає в жіночу піхву, чи не заховано там якогось особливого скарбу — так, саме скарбу, бо митарі на своєму святотатському сленґу так і називають цей епіцентр жіночого тіла — скарбничкою.
Так, добре, дуже добре, тут усе гаразд, а тепер-но відкрийте свій ротик, нам дуже цікаво, що там у вас робиться під язичком, покажіть, будь ласка, свій язичок, цю рожеву пелюсточку, що виділяє солодку отруту, а зубки, будь ласка, сховайте,— добре… дуже добре… чудово… прекрасно… райськи… божественно… і ось він, цей вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба і жоден вулкан, хіба що гарячий ґейзер, що фонтанує ув’язненим десь у глибинах джерелом, але ні, це все-таки радше вибух, бо наступної миті його хвиля викидає мене з літака, я падаю в блакитну безвість, а тоді падаю на коліна,— тільки не перед вами, панове будівничі, даруйте, цієї хвилини не перед вами, бо мої руки обняли її стегна, і я вже не митар, я вже ніхто, навіть не пасажир цього чудового лайнера, а тільки самотній вовк, що стоїть під платанами, запорошеними курявою всього світу, і дивиться услід кораблеві, який осідає за обрієм. Прощай.
Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! — таке довге-довге життя подарував Ти мені, людині-жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось-ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.