— Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам,— сказав він.
Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик-кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.
— Це ти? — Сиріл насилу мене впізнав.— Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?
— Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати.— Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом.— Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?
— То це вже прізон у Парижі? — здивувався Сиріл.— І тебе достроково випустили?
— Так, переводять на інше місце,— я кивнув на свій саквояж.— Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.
— Жаль,— сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.
— Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.
— Мені жаль,— сказав Сиріл.— Я втрачаю найщедрішого клієнта.
— Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.
— Хіба що… на прощання.
Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.
Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»[57].
— Куди, якщо не таємниця? — спитав Сиріл.
— Таємниця.
Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.
— Почастуєш і Марека.
— Ого! Ти так розбагатів?
— Ква-ква, — сказав я на прощання.
Поминувши контрольно-пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.
Перед прохідною стояв розкішний блакитний «Сітроен-ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.
— Анрі!
Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.
— Анрі!
— Пішла ти…— сказав я і рушив хідником далі.
«Сітроен» покотився за мною.
— Анрі! Пробач, будь ласка…
— Згинь, суко! — сказав я.
— То було насправді, Анрі! Усе було насправді.
Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.
— Пробач, будь ласка…
— Кобра! Гюрза! Самиця скажена!
— Так! — сказала вона. — Так! Скажена самиця.
Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.
Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, намацуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.
А потім вона сказала:
— У мене сорок днів відпустки.
Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.
— У мене сорок днів,— сказала вона.— А в тебе, напевно, усі вісімдесят?
— Ти й тут усе знаєш,— сказав я.
— Може, десь поїдемо? Далеко-далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…
— Поїдемо,— сказав я.— Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче,— сказав я.
І це була правда.