Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з-під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запрошували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню — єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки — п’ятдесятикілограмові слюдяні мішки з цукром — батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.
Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.
Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:
— Де Ася?
— Ася? — Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети.— Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.
— Тобто?
— Асі — це по-чеченському й буде Ася.
— Ти можеш конкретніше?
— Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.
— Вона покинула інститут?
— Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?
— З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? — спитав я.
— Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.
— Лі, розкажи мені правду.
— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах,— сказала вона.— Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…
— Якого ще Робін Гуда?
— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.
— Непоганий бізнес,— сказав я.
— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.
— Тут щось не те,— сказав я.— Лі, тут щось не так.
— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.
— Вона тобі пише?
— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти.— В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.
— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона.— Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.
— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.
— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.
— Чому?
— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.
— Ти що, лесбіянка?
— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.
— Лі, ти дуже класна,— сказав я.— І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.
Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.
— А тепер іди між свої люди,— сказала Лі.
Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла[10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.
10
Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937–2000), якого так називали в патріотичних колах (ред.).