Брюно повернув з дороги поблизу виїзду із Шоле–Сюд і кілометрів з десять їхав уздовж прибережного шосе. Карта місцевості була незрозумілою, стояла задушлива спека. Він побачив табличку, як йому здалося, майже випадково. Різнобарвні літери на білому тлі повідомляли: «КРАЙ ЗМІН»; нижче, на приклеєній фанерці меншими червоними літерами було каліграфічно виведено те, що, певно, було місцевим девізом: «Воля інших продовжує мою до нескінченності» (Михайло Бакунін). Праворуч дорога вела до моря; дві дівчини тягли по ній пластикову качку. Під футболками в них, поганок, нічого не було. Брюно дивився їм услід, у нього засвербіло у штанях, «футболки мокрі, — сумно сказав він собі, — висохнуть — липнути вже не будуть». Мабуть, вони прямували до прибережного кемпінгу.
Він поставив на стоянку свій 305–й і пішов до маленької дощатої контори з вивіскою «ЛАСКАВО ПРОСИМО». Всередині, підгорнувши під себе ноги, сиділа жінка років шістдесяти. Її худі зморшкуваті груди майже вивалювалися з вирізу довгої бавовняної блузи; поява Брюно додала їй зайвого клопоту. Її доброзичлива посмішка здавалася трохи вдаваною. «Ласкаво просимо до Краю», — мовила нарешті вона. І знову широко усміхнулась (чи не ідіотка?) «У тебе є броня?» Брюно відкрив валізу зі штучної шкіри, дістав звідти документи. «Чудово», — сказала недоумкувата, все ще з дурнуватою посмішкою на вустах.
Їздити на машині по території кемпінгу заборонялося; він вирішив уладнати справу за два заходи. Спочатку знайти місце для намету, а потім забрати речі. Саме перед поїздкою він купив намет типу іглу в «Самаритені» (вироблений в Китайській Народній Республиці, дво-, тримісний, 449 франків).
Коли Брюно вийшов на галявину, перше, що він побачив, була піраміда. Двадцять метрів в основі, стільки ж заввишки: бездоганно рівносторонній об’єкт. Усі стінки скляні, поділені на прямокутники сіткою рам з темного дерева. Деякі з прямокутників блищали, відбиваючи промені призахідного сонця; крізь інші можна було розгледіти структуру внутрішньої будови: сходові майданчики, перегородки теж з темного дерева. В цілому, ансамбль мав нагадувати дерево, і це виходило досить непогано — циліндрична конструкція, що проходила крізь центр піраміди, ховаючи східці, зображала стовбур. З будівлі поодинці чи гуртом виходили люди; одні були оголені, інші одягнені. У присмерковому світлі, від якого виблискувала свіжа трава, все нагадувало науково–пізнавальний фільм. Подивившись на цю сцену дві–три хвилини, Брюно взяв свій намет під пахву і подався до найближчого пагорба.
Маєток складався з кількох лісистих пагорбів, землі, суціль укритої сосновими голками, подекуди були й галявини; то тут, то там були розкидані вбиральні; можливості розміщення були не безкінечними. Брюно трохи спітнів, його обдимало; мабуть, у придорожніх ресторанах він забагато з’їв. Усе це заважало ясно мислити, втім, він чітко усвідомлював, що вибір місця може стати вирішальним чинником вдалого перебування тут.
В ту саму мить, коли йому спала ця думка, він помітив мотузку, що була натягнута між двома деревами. На ній досушувалися дівчачі трусики, які лагідно колихав вечірній бриз. «Мабуть, це непогана ідея, — сказав він собі, — між сусідами в кемпінгу зав’язується знайомство, це дозволить зрушити з мертвої точки». Він поклав свій намет додолу й почав вивчати інструкцію з його збирання. Французький переклад був нестерпним, англійський — трохи кращим; з іншими європейськими мовами справи, мабуть, були такими ж. Чортові китайози. Ну що, наприклад, може означати: «вигорнути напівжорстке кріплення, щоб зафіксувати положення купола»?
З усе більшим відчаєм він тупо дивився на схеми. Раптом праворуч від нього з’явилося щось схоже на скво[10]; жінка була одягнена в шкіряну міні–спідницю; у сутінках можна було побачити її пишні важкі груди. «Ти щойно приїхав? — запитала примара. — Допомогти натягнути намет?» — «Я справлюся, — прохрипів він глухим голосом, — усе добре, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку», — додав він, і в нього перехопило подих. Він відчув пастку. І справді, за якусь мить із сусіднього вігвама (де вони спромоглися купити цю штуку? Самі зробили?) долинуло голосіння. Скво рвонула туди й одразу ж повернулася з двома малими опецьками, по одному на кожному стегні, й почала похитувати стегнами. Голосіння посилилося. Риссю прибіг самець скво з членом назовні. То був бородатий здоровань років п’ятдесяти з довгими сивими патлами. Він узяв одного малюка й почав його пестити; це було огидно. Брюно відійшов на кілька метрів; од спеки він був увесь мокрий. З цими монстрами безсонна ніч йому забезпечена. Певна річ, ця корова годує їх груддю; а груди таки нічогенькі!