У лютому Анна разом з Віктором поїхала на канікули до своїх батьків; я залишився в Діжоні сам. І зробив чергову спробу стати справжнім католиком; лежав на своєму матраці «Епеда» і, потягуючи анісовий лікер, читав «Містерію про святих праведників». Який він чудовий, цей Пегі[23], просто блискучий, але під кінець навіть він увів мене в цілковиту депресію. Всі ці балачки про історію гріха, відпущення гріхів, Бог, що радіє покаянню грішника більше, ніж тисячі праведників… хотів би я бути грішником, але в мене не виходило. Мені здавалося, що в мене вкрали молодість. Усе, чого я бажав, так це давати молоденьким шльондрам з їх пухкими губками посмоктати мій член. На дискотеках було багато губатих шльондр, кілька разів за час відсутності Анни я заходив у «Slow Rock» і в «Пекло»; але вони йшли з іншими, а не зі мною, смоктали не мій, а чужі члени; і чорт забирай, я не міг більше цього терпіти. Саме тоді настав період розквіту «Рожевого мінітеля», навколо якого був загальний бум, і я цілими ночами просиджував підключеним до нього. Віктор спав у нашій кімнаті, він добре спав, у нього ж не було цієї проблеми. Коли прийшов перший телефонний рахунок, я страшенно перелякався, дістав його з поштової скриньки і прочитав дорогою до ліцею: чотирнадцять тисяч франків. На щастя, в мене ще зі студентства збереглася ощадна книжка, і я все перевів на наш рахунок, Анна ні про що не дізналася.
Бажаєш нормально жити — поглянь навколо. Поступово я став помічати, що мої колеги, викладачі ліцею Карно, дивляться на мене без злості та глузування. Вони не бачили у мені суперника; ми робили одну справу, я був одним зі своїх. Вони навчили мене буденно сприймати речі. Отримав водійські права, почав цікавитися каталогами «КАМІФ»[24]. Коли прийшла весна, ми часто проводили післяобідні години на галявині у Гільмарів. Ця сімейка мешкала у доволі потворному будинку на Фонтен–ле–Діжон, але там була дуже гарна галявина з деревами. Гільмар був учителем математики, ми з ним викладали приблизно в одних і тих самих класах. Він був довготелесим, сухорлявим, сутулим, із світлим, трохи рожевим волоссям та обвислими вусами; чимось був схожий на німецького бухгалтера. Він з дружиною готував барбекю. Наближався вечір, ми розмовляли про канікули. Настрій у всіх був грайливий; зазвичай там збиралися чотири–п’ять пар викладачів. Дружина Гільмара працювала медичною сестрою, вона мала репутацію супершльондри; коли вона сідала на галявину, кожен міг побачити, що в неї під спідницею немає нічого. Свої канікули вони проводили на мисі Агд, у секторі нудистів. Я також вважаю, що зони відвідували сауну для парочок на майдані Босюе, принаймні до мене доходили такі чутки. Я ніколи не насмілювався говорити про це з Анною, але мені вони здавалися симпатичними, в них збереглися соціал–демократичні схильності — які цілком відрізняються від тих хіпі, що в сімдесятих невідступно товклися навколо нашої матері. Гільмар був гарним вчителем, він завжди не вагаючись залишався після занять, щоб допомогти учню розібратись у складній задачі. Гадаю, він не відмовляв у допомозі й інвалідам.
Раптом Брюно замовк. Почекавши кілька хвилин, Мішель підвівся, відчинив скляні двері й вийшов на балкон подихати нічним свіжим повітрям. Більшість тих, кого він знав, жили саме таким життям, як Брюно. За винятком деяких доволі складних сфер, як–от реклама та мода, отримати доступ у професійне середовище відносно легко, досить лише засвоїти обмежену кількість необхідних «умовних рефлексів». Після кількох років праці сексуальна хтивість пригасає, люди починають зосереджуватися на шлунку та випивці; дехто з його колег, набагато молодший за нього, вже почав створювати для себе винні погрібці. Що ж до Брюно, то все було не так, він аж ніяк не прокоментував вино, а то було «Старе Папське» за 11 франків 95 сантимів.
23