Усе почалося з того, що я почав думати, що, мабуть, у мене є шанс. Мабуть, тут багато дівчат із розлучених родин, я зумію знайти таку, що шукає образ батька. Це може спрацювати, я це відчував: може. Але батько має бути мужнім, впевненим у собі, плечистим. Я відпустив бороду й записався до гімнастичного клубу. Ідея з бородою була не надто вдалою, вона вийшла ріденькою і надавала мені трохи дивного вигляду, а–ля Сальман Рушді; проте мої м’язи відреагували добре: за кілька тижнів я за всіма правилами розвинув дельтовидні та грудні м’язи. Але виникла ще одна, нова проблема — мій член. Тепер це може здаватися диким, але в сімдесятих ніхто особливо не цікавився розмірами чоловічого знаряддя; у молодості в мене були всі комплекси щодо власного тіла, які тільки можна собі уявити. Всі, крім цього. Не знаю, хто першим торкнувся цієї теми, мабуть, гоміки; втім, певний інтерес проявляють до неї й американські детективні романи; у Сартра, навпаки, вона цілком відсутня. Хай там як, у душовій гімнастичного клубу я усвідомив, що член у мене дуже маленький. Перевірив удома: якщо притиснути кінець сантиметра до основи члена, виходить 12, а якщо дуже постаратись — щонайбільше 13 — 14 сантиметрів. Я знайшов нове джерело для своїх мук, а тут уже нічого не вдієш, це була остаточна і непоправна вада. Саме з цього моменту я зненавидів негрів. Утім, в моєму ліцеї їх було небагато, більшість з них переважно вчилась у ліцеї П’єра де Кубертена, тому найславетнішому ліцеї, де відомий Дефранс влаштовував свої філософські стриптизи та вправлявся у плазуванні перед молоддю. В моїх класах чорношкірий був лише один, у першому «А», здоровань на ім’я Бен. Він завжди розгулював у кашкеті та кросівках «Найк»; я певен, що в нього був величезний штир. Певна річ, всі дівки розстилалися перед цим бабуїном; а я, що намагався заставити їх вивчати Маларме, не викликав у них жодного інтересу. Ось який фінал приготувала доля європейській цивілізації, сумно думав я: ми знову стоїмо на колінах перед товстими фалосами, наче в того павіана з виду hamadryas. Я взяв за звичку приходити на заняття без трусів. Негритос гуляв саме з тою, котру б я обрав для себе, — тендітною, з дуже білявим волоссям, дитячим личком і гарненькими, наче яблучка, груденятами. Вони приходили на заняття, тримаючись за руки. Під час письмових контрольних робіт я завжди залишав вікна зачиненими; дівчатам було жарко, вони скидали свої светри, їх футболки липли до грудей; я мастурбував, ховаючись за письмовим столом. Ще пам’ятаю день, коли я доручив їм розібрати фразу з роману «У Германтів»[26]:
«Чистота крові, до якої протягом кількох поколінь поспіль не намішувалося нічого, що не належало до найвеличніших, найшляхетніших родів Франції, позбавила цих людей навіть тіні того, що ми називаємо «манірністю», надавши їм бездоганної простоти».
Я глянув на Бена: він чухав потилицю, яйця, розминав жуйку. Що може зрозуміти тут ця мавпа? Втім, і всі решта, що вони можуть зрозуміти в цьому? Я й сам іноді напевно не знаю, що саме хотів сказати Пруст. Ці його десятки сторінок про чистоту крові, про шляхетність знатності, про особливості середовища видатних професорів медицини… Все це здавалось мені цілковитим проносом. Певно, ми живемо зараз у спрощеному світі. Герцогиня Германтська мала куди менше «бабла», ніж Снуп Доггі Дог, в останнього «зелені» менше, ніж у Біла Гейтса, проте він має набагато більше дівок. Два параметри, не більше. Звичайно, можна було б задумати написати прустіанський роман для всяких там jet set[27], де б популярність протистояла багатству, або ж вивести на сцену протиборство між знаменитістю, що працює на публіку, і знаменитістю для більш вузького кола, для тих happy few, деяких щасливців, але все це не викликало б жодного інтересу. Популярність у науці та культурі не більш ніж посередній ерзац справжньої слави, насаджуваної засобами масової інформації; і ця остання разом з індустрією розваг викачує більш значні грошові маси, ніж будь–яка інша сфера людської діяльності. Що таке банкір, міністр, директор підприєства у порівнянні з кіноактором чи рок–зіркою? З фінансової, сексуальної та будь–якої іншої точки зору не більше, ніж нуль. Стратегія виключності, яку так точно описав Пруст, у наш час втратила будь–який сенс. Якщо вважати людину як ієрархічну тварину, будівника ієрархій, то між суспільством XVIII сторіччя і нашим не більше спільного, ніж між Малим Тріаноном та радіовежею. Пруст залишався переконаним європейцем, одним з останніх європейців, разом з Томасом Манном; те, що він писав, уже не має жодного зв’язку з будь–якою реальністю. Звичайно, фраза щодо герцогині Германтської залишається неперевершеною. Однак, усе це зараз звучить трохи нуднувато; і врешті–решт я звернувся до Бодлера. Тривога, смерть, сором, хміль, ностальгія, занапащене дитинство… все це лише безсумнівні сюжети, міцні теми. Проте дивно це виглядало. Весна, спека, всі ці збуджуючі красуні — і я, що декламує:
26
«У