Він помер надвечір. Просив, щоб похоронне вогнище розвели на шпилі пагорба. Всі збирали хмиз, потім почалася церемонія. Девід сам запалив похоронне вогнище свого батька, його очі якось дивно блищали. Я нічого про нього не знала, тільки те, що він рок–музикант; з ним були різні підозрілі суб’єкти, американські мотоциклісти, вкриті татуюванням, усі в шкірі. Я була з подругою. Коли настала ніч, ми почувались не дуже впевнено.
Кілька виконавців з тамтамами розташувалися перед вогнищем і повільно, в суворому ритмі заграли. Присутні почали танцювати, від вогнища йшов сильний жар, і вони, як звичайно, почали скидати з себе одежу. За правилами, щоб здійснити подібну кремацію, слід мати ще ладан і сандалове дерево. Замість цього в похоронне вогнище Ді Меоли кидали сухі гілки, змішавши їх, мабуть, з місцевими травами — розмарином, кмином, садовим чебрецем; тож за півгодини запах стояв, наче від шашлику. Так зауважив приятель Девіда — товстун у шкіряному жилеті, щербатий, з довгими брудними патлами. Інший, схожий на хіпі, додав, що у багатьох первісних племен поїдання померлого вождя було надзвичайно почесним ритуалом. Щербатий замотав головою і зареготав; Девід підійшов до тих двох та почав з ними сперечатись, у світлі полум’я його тіло було воістину неймовірне — гадаю, він займався культуризмом. Я зрозуміла, що суперечка може перерости в серйозну бійку, і поквапилася піти спати.
Трохи згодом розпочалася гроза. Не знаю чому, але я підвелася, повернулась до вогнища. Там ще залишалося близько тридцяти осіб, вони танцювали під дощем зовсім голі. Один грубо схопив мене за плечі, підтягнув до вогнища, змусив поглянути, що лишилось од тіла. Я побачила череп з порожніми очницями. Плоть, не повністю знищена вогнем, наполовину змішалася з попелом, вийшов такий собі невеличкий кавалок бруду. Я почала кричати, цей тип відпустив мене, і мені пощастило втекти. Наступного дня ми з подругою поїхали. Більше я нічого не чула про цих людей.
— Ти що, навіть не читала статті у «Парі–матч»?
— Ні… — Крістіана здивовано знизала плечима.
Брюно урвав розмову і, перш ніж продовжити, замовив дві кави. За довгі роки він виробив для себе грубу й цинічну, типово чоловічу концепцію життя. Світ — це замкнутий простір, що кишить живим гаддям; весь його рух обмежений жорстким, наглухо замкнутим кільцем обрію, досить відчутним, але недоступним: це кільце — закони моралі. Але кажуть, у кохання свій закон, і воно йому підкоряється. Крістіана не відводила од нього уважного, лагідного погляду; її очі були трохи втомлені.
— Ця історія така бридка, — почав Брюно неохоче, — що я був здивований, як це журналісти так швидко припинили торочити про неї. Отже, це трапилося п’ять років тому, судовий процес відбувся у Лос–Анджелесі: для Європи секти сатаністів були ще новим явищем. Девід Ді Меола — я одразу згадав це ім’я — був одним з дванадцяти обвинувачуваних; він також був одним з тих двох, що спромоглися втекти від поліції. Якщо вірити статті, він, очевидячки, втік у Бразилію. Обвинувачення, висунуті проти нього, були просто вбивчі. В його маєтку знайшли сотню відеокасет з картинами тортур та вбивств, усі вони були дбайливо систематизовані й мали етикетки; на деяких він з’являється без маски. На касеті, що була показана під час слухання справи, знято сцену жахливих страждань старої жінки, Мері Макналлаган, та її маленької онучки. Ді Меола на очах у бабусі гострими кліщами одірвав у немовляти руки та ноги; потім пальцями вирвав у старої одне око і мастурбував у криваву очницю; водночас він увімкнув перед самим її обличчям відеокамеру, якою можна було керувати на відстані. Вона сиділа скорчившись; металевий нашийник, пригвинчений до стіни, міцно тримав її; все це відбувалось у приміщенні, схожому на гараж. В останньому кадрі фільму вона лежала у власних екскрементах; касета тривала сорок п’ять хвилин, але тільки поліцейські переглянули її повністю, через десять хвилин присяжні попросили припинити демонстрацію.
Стаття у «Парі–Матч» здебільшого відтворювала інтерв’ю з Деніелом Макмілланом, прокурором штату Каліфорнія, що було надруковане в журналі «Ньюсуїк». За його словами, йдеться не тільки про судовий процес над купкою людей: судити слід усе суспільство, бо цей злочин здається йому характерним симптомом розкладу суспільної свідомості та моралі, що спостиг американське суспільство, починаючи з кінця п’ятдесятих. Суддя кілька разів просив його залишатись у межах фактів, які розглядаються; він вважав недоречними паралелі зі справою Мен- сона[29], тим більше, що з усіх обвинувачуваних тільки щодо Ді Меоли можна було встановити якийсь туманний зв’язок з рухом хіпі чи бітників.
29