Коли на початку 1957 року Марк познайомився із Жанін, він працював над телерепортажем, присвяченим мешканцям Сен–Тропе. Героїнею репортажу була Брижіт Бардо (фільм «І Бог створив жінку», що вийшов у 1956–му, справді дав початок міфу Бардо), але у пошуках матеріалу Марк часто крутився в деяких артистичних та літературних колах, насамперед його приваблювала компанія, яку згодом назвали «бандою Саган». Цей світ, закритий для Жанін, незважаючи на її гроші, зачарував дівчину, і вона серйозно захопилася хлопцем. Вона одразу перейнялася думкою, що з нього має вийти великий режисер; утім, так, мабуть, і повинно було статися. Працюючи над репортажами з освітлювальною апаратурою полегшеного типу, йому вдавалось, переставляючи предмети, створювати хвилюючі кадри в дусі Едварда Хопера, реалістичні, спокійні, але водночас сповнені цілковитої безнадійності. Спілкуючись із знаменитостями, він ковзав по них байдужим оком і, знімаючи Бардо чи Саган, приділяв їм не більше уваги, ніж ракам чи кальмарам. Він ні з ким не розмовляв, ні до кого не виявляв симпатії; він був насправді чарівним.
У 1958 році, невдовзі після того, як Брюно відправили до її батьків, Жанін розлучилася з чоловіком. Це було полюбовне розлучення, кожна сторона взяла частину провини на себе. Серж щиросердо поступився своєю часткою прав на каннську клініку, прибуток від якої мав забезпечити Жанін комфортабельне існування. Влаштувавшись на віллі у Сент–Максимі, Марк нічим не зрадив свої холостяцькі звички. Жанін змушувала його докласти бодай якихось зусиль задля продовження кар’єри в кіно; він погоджувався, але нічого для цього не робив, просто чекав, коли трапиться нагода для нового репортажу. Якщо вона влаштовувала вечірку, він здебільшого волів перекусити десь на кухні сам–один, а потім йшов прогулятися набережною, повертаючись аж тоді, коли гості збирались уже розходились. У своє виправдання він посилався на те, що довелося терміново закінчувати монтаж. Народження сина — у червні 1958–го — викликало в нього очевидне збентеження. Кілька довгих хвилин він, не відриваючи очей, дивився на немовля, яке було неймовірно схоже на нього: те ж саме обличчя з чіткими рисами, ті ж самі гострі вилиці, ті ж самі великі зелені очі. Згодом Жанін почала зраджувати його. Мабуть, він страждав, але стверджувати це важко, бо насправді він говорив усе менше й менше. Він будував невеличкі вівтарі з гальки, хмизу та панцирів ракоподібних. Потім фотографував їх з боковим підсвіченням.
Репортаж про Сен–Тропе мав великий успіх у певних колах, але він відмовився відповідати на запитання журналіста з «Кайє дю сінема». Його шанси на успіх ще збільшилися після короткого, дуже гострого документального фільму про групу «Привіт, хлопці!», який він відзняв навесні 1959 року, та зародження музичного стилю йє–йє. Художній кінематограф його анітрохи не цікавив; він двічі відмовлявся від пропозиції попрацювати з Годаром. У той час Жанін познайомилася з приїжджими американцями, які частенько з’являлися на Лазуровому узбережжі. У Сполучених Штатах, в Каліфорнії, саме виникло щось радикально нове. В Ізалені, поблизу Біг Сура, з’являлися комуни, засновані на базі сексуальної свободи та застосування психоделічних наркотиків, що, як вважалося, сприяє вивільненню підсвідомих бажань. Жанін стала коханкою Франческо Ді Меоли, американця італійського походження, який був знайомий з Аленом Гінзбергом та Олдосом Хакслі, а також однією із співзасновників Ізаленської общини.
У січні 1960 року Марк вирушив до Народного Китаю готувати репортаж про будівництво комуністичного суспільства нового типу. До Сент–Максима він повернувся 23 червня вдень. Будинок здавався покинутим. Втім, у вітальні на ковдрі по–турецьки сиділа зовсім гола дівчина років п’ятнадцяти. У відповідь на його питання вона буркнула: «Gоnе tо thе bеасh»[5] , після чого знов упала в прострацію. У спальні Жанін, розлігшись упоперек ліжка, хропів здоровенний, вочевидь п’яний, бородань. Марк прислухався: йому здалося, що хтось чи то плаче, чи то стогне.
У кімнаті на другому поверсі панував неймовірний сморід; люті сонячні промені, проникаючи крізь шибки, освітлювали чорно–білий кахель підлоги. Його син незграбно повзав долі, час від часу ковзаючись у калюжах сечі та екскрементів. Він мружився і протяжно скиглив. Помітивши, що хтось увійшов до кімнати, малюк спробував утекти. Батько взяв його на руки; налякане крихітне створіння тремтіло в його обіймах.