— Ну так, звісно, мирне життя, мій літій завжди зі мною. — Брюно змовницьки хихикнув. — Я не одразу повернуся туди, влаштую собі бурхливу нічку. Піду в бар зі шльондрами, їх у Ніцці хоч греблю гати. — Він наморщив лоба, спохмурнів. — З літієм у мене вже зовсім не встає, ну й грець із ним, все одно я це люблю.
Мішель розгублено кивнув головою, увійшов у вагон: в нього було зарезервоване спальне місце.
Частина третя ЕМОЦІЙНА БЕЗВИХІДЬ
1
Повернувшись до Парижа, він знайшов у поштовій скриньці листа від Деплешена. Згідно з пунктом 66 внутрішнього розпорядку Національної ради з наукових досліджень він має за два місяця до закінчення обумовленої відпустки клопотати або про її подовження, або про своє повернення на роботу. Лист був увічливий, сповнений гумору, — Деплешен іронізував над бюрократичними обмеженнями, однак запізнення вже перевершило тритижневий термін. Він поклав листа на стіл, глибока непевність охопила його. Протягом року він міг самостійно окреслювати коло своїх досліджень — і чого ж він досяг? Зрештою, майже нічого. Ввімкнувши свій ноутбук, він з відразою констатував, що його е–мейл збагатився двома десятками нових сторінок, а тим часом він був відсутній усього дві доби. Одне з повідомлень було з Інституту молекулярної біології у Палезо. Та колега, що зайняла його місце, запустила в дію програму досліджень ДНК мітохондрій: вона — на відміну від ядерної ДНК — як уявлялося, була позбавлена механізмів корекції генного коду, який зазнав впливу вільних радикалів; власне, тут несподіванок не було. З університету в Огайо надійшла цікавіша інформація: у ході досліджень із цукроміцетами[35] там з'ясували, що при репродукції статевим шляхом їх різновиди еволюціонують не так швидко, як при розмноженні клонуванням; отже, у такому разі алеаторні мутації більш продуктивні, ніж природна селекція. Експериментальна схема була цікавішою і вочевидь суперечила класичній гіпотезі статевої репродукції як рушійної сили еволюції, але в будь–якому разі це не мало жодного інтересу, крім анекдотичного. Щойно генетичний код буде повністю розшифровано (а це вже питання не років, а місяців), людство дістане можливість контролювати свою власну біологічну еволюцію; тоді сексуальність безперечно стане саме тим, чим вона є: функцією зайвою, небезпечною і регресивною. Навіть якщо вдасться визначати появу мутацій, тобто розрахувати наперед їх можливий шкідливий ефект, ніщо нині не допоможе з’ясувати, наскільки вони детерміновані; отже, не буде і способу знайти їм конкретне застосування. Однак, певно, саме в цьому напрямку і слід вести подальші дослідження.
Вивільнений від папок і книг, які займали геть усі полиці, кабінет Деплешена здавався величезним.
— Ось так, — мовив він, ледь помітно усміхаючись. — Наприкінці місяця йду на пенсію.
Джерзінські так і залишився стояти з роззявленим ротом. Спілкуєшся з людиною роками, іноді десятиліттями, поволі звикаючи уникати особистих питань і по–справжньому важливих тем; але плекаєш надію, що згодом за більш сприятливих обставин, звичайно ж, знайдеться час наблизитися до цих питань і тем; раз за разом відсунута перспектива більш тісного людського контакту ніколи не зникає повністю лише через те, що це неможливо, оскільки ніяке спілкування між людьми не вкладається в занадто вузькі застиглі рамки. Отже, попереду завжди майорить перспектива «справжніх і глибоких» стосунків, яка може проіснувати роки, іноді десятки років, аж доки будь–яка вирішальна і безжальна обставина (найчастіше смерть чи смертельна невиліковна хвороба) не засвідчать нам, що вже запізно, що саме ті «найглибші і найсправжніші» стосунки, про які ми мріяли, не здійсняться, як не збулося і все решта. Протягом усіх п’ятнадцяти років своєї професійної діяльності він не знав нікого, крім Деплешена, з ким йому хотілось би налагодити стосунки, які виходили за межі простого співробітництва, хоча б іноді поза цим, суто утилітарним, невимовно нудним, яке і створює звичну атмосферу життя установи. Що ж, не вийшло. Він ошелешено дивився на картонні коробки з книжками, розставлені на підлозі кабінету.
— Гадаю, нам варто піти куди–небудь пропустити по чарчині, — запропонував Деплешен, безпомильно збагнувши специфіку моменту.
Пройшовши повз музей д’Орсе, вони розташувались на терасі «Дев’ятнадцяте сторіччя». За сусіднім столиком жваво щебетала купка італійських туристів. Джерзінські замовив пиво, а Деплешен — нерозбавлене ірландське віскі.