Хоч в хлопячих роках були ми собі сердечними другами, то все-ж таки о відносинах мойого приятеля знав я вельми мало. Під сим зглядом був він дуже здержливий. Від людий чув я, що його родина, одна з дуже старих, була знана з давнїх давен з чутливого серця й ся прикмета її в кількох століттях уявила ся у неодному творі штуки. Останніми роками проявляла ся не тільки великодушною добродійністю, але й пристрасним замилуваннєм у музиці. Та була се радше розвязка тяжких теоретичних проблемів музики, як замилуваннє у ясній та легко зрозумілій їй красі. Я провідав також, що з головного пня Юшерів, що був у великому поважанню, ніколи не повстала якась трівка бічна лінія — значить ся, уся родина виводила походженнє у прямій лінії і так було все з деякими виїмками. Коли я став роздумувати над фактом, що побіч зовсім безпосередного наслїдства майна виступало духове наслідство, та коли опісля розбирав вплив, який мали на себе через цілі століття ті дві справи, ввижалось мені, що якраз у тім браку бічної лінії — отже й у незмінимому наслідстві вдачі й назвища з батька на сина, годить ся глядати причини, чому обі ті справи так звязані з собою, що з початку лиш з наслідством звязаний титул змінив ся у питому та двозначну назву: Дім Юшер, назву,що у селян, які її вживали, була мабуть очеркненнєм родини Юшерів та їх замку.
Я вже сказав, що моя дитяча гадка — споглянути у зеркало ставу, — тільки заострила перше дивне вражіннв, яке зробила на мене цілість. Без сумніву, кріпшаюча у мені забобонна трівога — чом-жеж не мав би я вжити сього слова? — дуже причила ся до скріплення того вражіння. Ось власне й є те право всіх почувань, які основують ся на трівозі. Ось мабуть тільки у сьому причина, що коли я відвернув очі від ставу й повернув їх опять на будинок, майнув у мині дивний привид. — То був смішний привид й я згадую про нього тільки тому, щоб з'ясувати силу вражіння, під яким я оставав. Моя уява була так розбуджена, що мені бачилось, мов би я справді глядів на дім з найблизшим окруженєм, повитий якимсь питомим воздухом, — воздухом, що не мав нічого спільного з зовнішнім світом, але повставав із спорохнявілих дерев, сірих мурів й мертвого ставу. У тій містічній мряці було щось схоже на затроений дух, що хоч ледви замітний, та сумовитий, тяжкий, звисав мов олово у воздухах.
Я старав ся позбути ся тих вражінь й увільнити ся від сього, що впрочім могло бути хиба вислідом сну-мари. Я уважно приглядав ся справжньому виглядови замку.Його найбільш замітні прикмети вказували мабуть на його старий вік. Вплив часу мусів бути великий й оставив деякі сліди. Дрібна цвіль мов серпанком вкрила мури та звисала у ніжно сплетених пасмах з ринов. Та се не мало нічого спільного з якоюсь загальною, незвичайною руїною. Мур ніде не запав ся; а будинки, зовсім добрі до ужитку, були в яркій супротивности з цілковитим зморшіннєм каміня. Він нагадував мені під сим зглядом богаті деревляні фрески в якійсь салі, де від давна нікого не було, а котрі, хоч спорохнявілі, заховали чудовий вигляд, доки ніякий зовнішній легіт їх не порушить.
Кромі сих незначних познак струпішіння, розкиданих по цілому замкови, мало було познак, вказуючих на його хиткість. Та перед оком уважного глядача не могла скрити ся ледви замітна прогалина, що тягнула ся на переді будинку від даху ломаною лінією по мурі й губила ся десь у понурих хвилях ставу.
Серед таких помічень доїхав я короткою, битою дорогою перед дім. Слуга, що тут стояв, узяв від мене коня, а я вступив під ґотійське підсіннє замку. Льокай, ступаючи тихо, повів мене всякими понурими, крутими корідорами у кабінет свойого пана. Більша частина сього, що я бачив по дорозі, причиняло ся до скріпленя тих забобонних вражінь, о яких я згадував. А прецінь усі окружаючі мене предмети: — різьби на. стелі, понурі окраси стін, поміст чорний мов гебан, що за кождим кроком скрипів, фантастично уложені гербові щити, усе те були річи, до яких, бодай подібних, я звик дитиною. Я не сумнівав ся зобразити собі, як усе те було мені знане; та одночасно сам дивував ся, чому сей звичайний вид викликує у мене такі дивні вражіння.