— Яким було твоє минуле? — продовжив він.
Ліза намагалася пригадати, але нічого значущого не спадало на думку. Міста. Школи. Батько, який жив у власному примарному світі. Інстинктивна ненависть оточуючих. Самотність. Слабкі чоловіки, яких вона любила і які завжди зраджували. Мері, яку вона любила і якою опікувалась, але на яку не могла спертися.
Ліза пригадала свого собаку, який помер багато років тому, але досі жив у її снах. Собака був досить дивним, з кошачим характером — він, може, не вельми любив Лізу, проте значно більше за багатьох людей. Але, напевно, важливішим було те, що Ліза любила свого собаку.
Друзі. У Лізи були друзі. Не всі вони були проклятими, навіть, радше, мало хто з них був нелюдиною. Роберт, який теж став минулим.
Ерік зупинив потік слів:
— Лізо, чому ти не розповідаєш про ініціацію? Адже це також минуле.
Ліза відвернула обличчя:
— Не хочу про це говорити.
Ерік вирішив, що цього разу він не дозволить їй відійти від теми:
— Лізо, чому ти уникаєш говорити про все, що торкається смерті? Адже вчинене цим покидьком із тобою, було гіршим за смерть. Чому ти продовжуєш боятися смерті? Не розумію.
Ліза підвела на нього очі:
— Я забагато про це говорила. Я втомилася про це говорити. Він зробив зі мною це, а відтак викинув помирати, навіть гірше. Можеш собі хоч на хвилину уявити, що це таке? Та всі ваші тортури, порівняно з цим, дрібниця. Біль розриває тебе на шматки, нестерпний, неймовірний. Але й це, можливо, не найгірше, що він зробив зі мною.
— Він примусив любити себе? — продовжив за неї Ерік, боячись, що їй не вистачить сил зізнатися.
— Так. І втік, думаючи, що я нічого не зрозумію і ні про що не знатиму. Уявляєш, Еріку, найкумедніше, людська образа страшніша, за нелюдську. «Людина здатна повернутися навіть на місце злочину, та тільки не туди, де випила приниження отруту».[9] Він принизив мене. Я про все дізнавалася, крок за кроком.> Ішла вовком по його сліду. Досі йду. І допоки це буде так, гарних снів він не бачитиме. Хоча знаю, його сутність, його життя — вже страшне покарання. Та від цього тим, кого він знищив, не легше. Якби Інквізиція заарештувала його, я б прийшла подивитися на його смерть. Хоча смерть для нього — не покарання. І, боюся, — не зупинить. От вам і минуле. Думаєте, я жила? Жили інші. Це вони мали дитинство, юність. Тому ви хочете забрати те, чого не маю. Чому ви не забрали мене тоді, коли я корчилася на підлозі й вила від безумства? Це було б милосердям.
Ерік сів біля неї й узяв її руки у свої, намагаючись зігріти.
Пообідали у вітальні. Магда, розставляючи тарілки, тихо посміхалася і бурмотіла щось; собі під ніс. Вона теж здавалася щасливою. В усі вікна світило сонце й щедро дарувало усім присутнім у кімнаті тепло.
Дім.
Знову має дім.
Почала звикати.
До цього дому.
До цих людей.
Наче…
Це її дім.
А вони — її сім’я.
Наче.
Ілюзія.
Ілюзія життя.
Вони знову гуляли парком, але говорили цього разу про різні дурниці, бігали, кидалися листям і ховалися один від одного за деревами. Ближче до вечора Ерік поїхав додому, а Ліза в бібліотеці заглибилася в читання якогось легкого роману. Незабаром відкинула книжку й стала розмірковувати.
Ліза починала звикати до цього будинку, й сумні думки вже не так настирливо лізли до голови, не настільки лякали. Єдине, що непокоїло, — оточуючі почнуть помічати, що їхнє спілкування з Еріком виходить за межі дозволеного. Проте ні в кому з оточуючих не помітила і не відчула й тіні неспокою із цього приводу. Мабуть, Ерік зі всіма поводився так само, що не заважало, а радше сприяло успіху покладеної на нього місії. А отже, і їй хвилюватися зайве. Лізу бентежила думка про те, навіщо Інквізиції потрібна така людина як Ерік, радше його дії. Це давало багату поживу для роздумів. Чому з нею не вчинили, як із іншими? Вона вже стала сумніватися у правдивості пояснень, які ще на волі надав їй чиновник. Щось було не так. Не так просто. Так просто не пояснювалося. На доброту також не схоже. Що їм заважало виконати план, який їй описали спочатку? Її співпрацю вони могли купити, так не переплачуючи. Навіщо облаштовувати далеко від міста маєток, наймати персонал, влаштовувати таку розкішну в’язницю і морочитися з нею та іншими, яких (вона не мала жодних сумнівів) значна частина співробітників Інквізиції вважала непотребом? Навіщо цей психоаналіз? Що їм заважало віддати таких, як вона, садистам, подібним до першого слідчого, а відтак просто вбити, розважаючи натовп? За часів Старої Інквізиції так би й учинили. А тут не встигли вони трохи натиснути на неї, й інквізитор вищого рангу біжить писати скаргу. Припустімо, з огляду на вдачу Еріка, це можна ще якось списати на його особистий гуманізм, але невже хтось би прислухався до його аргументів? Адже спочатку захотіли прислати звіра й прислали, і начхати їм усім на те, що він зробить із нею, навіть до смерті закатує — не шкода.