— Це ж природно, — заперечила Мері. — Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? — Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.
— Зовсім ні, — поквапилася заспокоїти її Ліза.
— У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?
— Це допит? — поцікавилася Ліза.
— Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?
— Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.
Мері розреготалася:
— Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.
— Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш — мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.
— Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.
Не пам’ятала, як повернулася додому, як відкараскалася від Мері та її нав’язливої опіки. Впала на ліжко й довго лежала, розглядаючи ліплення на стелі. Їсти бажання не мала, та змусила себе. Нащо тепер підтримувати існування? Потребує сил. Для чого? Для боротьби. Для боротьби? За що? З ким? Засміялася й не могла зупинитися хвилин зо п’ять, аж поки знесилена впала на підлогу. Підвелася. Зашторила вікна. Треба подумати. Подумати? Про що? Про життя? Немає бажання. Про смерть? Надто страшно. Поки що. Завтра. Ввімкнула музику, почала танцювати. Хаотичні рухи. Різкі. Плавні. Про що це? Про життя? Про смерть?
5. Суд
Прийшла за годину й сиділа в порожній залі.
Ранок.
Ранок суду.
Шалено сонячний.
Просочений сонцем пил осідає на кріслах, столах, вальсує в повітрі.
До суду хвилин сорок.
Скоро все скінчиться.
Відпустять додому.
Потім усе закінчиться. Зовсім.
Відпустять назовсім, на особливе небо проклятих, де більше не буде інквізицій, суддів, слідчих.
Тільки, ласкавий Боже, дай витримати все.
Бути
вищою
від свого велетенського страху.
Чому говорять про силу, за яку хочуть убити й уб’ють?
Де та сила?
Чому не приходить на допомогу, і яка в ній користь, який гріх? Чому тепер, коли світ став таким жаданим й красивим, не може відібрати у цих людей їхнього права чинити над нею їхнє безглузде правосуддя?
Стрепенулася. Дотик. На плечі рука слідчого.
— Шкода переривати ваше усамітнення, та прошу пройти за мною до кабінету.
Зручно вмостився у кріслі. Більше не пропонував ані випити, ані запалити — негайно почав інструктаж.
— Отже, очікує нас невеличка і, як уже казав, абсолютно формальна процедура. Йдеться, власне, не про суд, тобто вас насправді ніхто не судитиме. Оскільки формально, я повторюю — формально, не скоїли жодного злочину, який заслуговував би більш-менш серйозного покарання, особливо такого надзвичайного, як смерть. Інквізиція вимагатиме вашої передачі до її рук. І на даному етапі ваше завдання — допомогти їй. Ви повинні все підтвердити, з усім погодитися. Деякі формулювання можуть видатися неприємними, але хай вас це не лякає, просто пам’ятаєте про свої обіцянки, натомість ми не забудемо своїх. Тепер підтверджую все, що обіцяв вам від імені Інквізиції; крім того, гарантую: до вас ставитимуться добре до останньої хвилини, ми в цьому зацікавлені. Погоджуєтеся? — запитав він.
— Так.
— Не підведете?
— Ні.
— Маєте питання?
— Ні.
У двері постукали. Їх запросили на засідання суду.
Її всадовили в центрі невеличкої зали на грубий стілець за імпровізованою загорожею. Вона опинилася майже віч-на-віч із суддею. Праворуч влаштувався слідчий від Інквізиції, зліва — чоловік у формі — представник закону. Обидва тримали в руках течки з паперами, марковані знаками відповідних установ. Глядачів майже не було, зал і не передбачав численної публіки. Спочатку її били дрижаки, але згодом пощастило заспокоїтися.
Суддя, скинувши на неї поглядом, спитав:
— Підсудна, назвіть своє повне ім’я.
— Ліза, пробачте, Елізабет Маргарет Лайонз.
— Скільки маєте років, Елізабет Лайонз? — поставив він наступне запитання.
— Двадцять чотири, — Ліза докладала всіх зусиль, щоб погамувати тремтіння у голосі.
— Вік достатній для точної ідентифікації. Елізабет Лайонз, Інквізиція надала суду вичерпні докази того, що ваша природа не є людською. Чи усвідомлюєте ви себе людиною? — запитав він, наче цікавився прогнозом погоди.