— Чому це я чудна? — спитала Емілі.
— Ти кажеш чудні речі, поводишся дивно, а інколи дивно виглядаєш. До того ж, як на свої літа, ти надміру поважна. Втім, то вже не твоя провина. Це походить від того, що ти не буваєш у дитячому товаристві. Я завжди набридала твоєму батькові з тим, щоб віддав тебе до школи… адже домашнє навчання не може бути повноцінним… проте, звісна річ, він не послухав мене — аякже! Ти, може, й володієш добрими книжковими знаннями, однак не вмієш поводитись, як інші діти. Отож, було б добре, якби тебе взяв до своєї оселі твій дядько Олівер — він має численну, вельми численну родину. Та він не такий заможний, як інші Мурреї. Тебе міг би прихистити і дядько Воллес, адже він є главою роду, і цього ніхто з Мурреїв не заперечує. Він має одну дочку, вже дорослу. Однак дружина його немічна і до того ж вередлива.
— Я хочу, щоб мене взяла до себе тітка Лаура, — мовила Емілі. Вона пам’ятала батькові слова, що тітка Лаура деякими рисами подібна до її матері.
— Тітка Лаура! У цій справі вона, либонь, не матиме права голосу — в Місячному Серпі порядкує Елізабет. Джиммі Муррей клопочеться в господарстві, але не думаю, щоб він оддавався тим клопотам всією душею… Бачиш-но, дитино, у нього з головою не все гаразд. Якийсь він дурнуватий, далебі. Замолоду з ним стався лихий випадок, так мені говорили, однак достеменно не знаю, що саме за випадок. Відомо лишень, шо до того якимсь боком причетна Елізабет, але подробиць я не змогла довідатись. Не думаю, щоб мешканці Мі
сячного Серпа мали бажання опікуватися тобою. Надто вони віддані своїм звичкам. Послухай-но моєї ради, старайся сподобатись тітці Рут. Будь чемною, покажи гарне виховання — може, вона тебе вподобає. Ну, всі тарілки вже вимито. А зараз іди нагору і не крутись мені тут під ногами.
— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел і Майка? — спитала Емілі.
— Ні, не можна.
— Я мала б компанію, — просила Емілі.
— Компанію, компанію… Я не дозволяю тобі брати їх до своєї кімнати. Зараз вони коло хати, нехай там і залишаються. Ще бракувало, щоб вони гасали по всій оселі. Таж годину тому я вишурувала підлогу.
— Чого ж ти не шурувала підлог за життя батька? — спитала Емілі. — Він так любив чистоту і лад! А ти лиш тепер надумала шурувати підлоги…
— Ви тільки послухайте! Чи я повинна регулярно мити підлоги з таким ревматизмом? Гайда нагору! Найліпше, що ти можеш зробити, це лягти й відпочити.
— Іду нагору, але лягати не буду, — відказала Емілі, — мені багато що треба обміркувати.
— Ще одне мушу тобі порадити, — мовила Елен, яка рішуче й ретельно виконувала те, що називала своїм обов’язком, — приклони коліна й помолися Богові, щоб дав тобі силу стати доброю, слухняною і вдячною дитиною.
Емілі зупинилася за півкроку до першої сходинки і повернула голівку до Елен.
— Тато сказав мені, що я не повинна мати з твоїм богом нічого спільного, — промовила вона поважно.
Очі Елен стали неприродньо круглими, та після такої поганської мови жодна відповідь не прийшла їй на розум. Тоді вона заволала до цілого людства:
— Чи хто коли чув щось подібне?
— Я знаю, який він, твій бог, — сказала Емілі. — Я бачила його зображення у твоїй книжці про Адама і Єву. Він має вуса і носить халат. Я не люблю його. Люблю Господа Бога мого батька.
— Який же він, Бог твого батька, — можна дізнатися? — спитала Елен ущипливо.
Емілі не мала уявлення про Бога свого батька, але постановила не дати Елен спуску.
— Він ясний, наче місяць, променистий, мов сонце, а страшний, ніби військо з розгорненими стягами, — відповіла урочисто і переможно.
— Ну добре, хай твоє слово буде останнім, — сказала Елен, поступаючись. — Хто-хто, а Мурреї навчать тебе покори. То суворі пресвітеріани, вони не терпітимуть огидних поглядів твого батька. Іди ж нагору!
Емілі рушила до своєї кімнати, вельми засмучена.
— Немає тепер нікого, нікого в цілому світі, хто б мене любив, — промовила вголос, крутячись на своєму ліжку біля вікна.
Але поклала собі, що плакати в жодному разі не буде. Мурреї, котрі ненавиділи її батька, не побачать її сліз. Вона відчувала, що не терпить, заочно не терпить їх усіх, за винятком хіба лише тітки Лаури. Такою безмежною порожнечею постав їй раптом світ! Все перестало бути цікавим. Пусте, марниця, що на яблуньці, тій, котра між Адамом і Євою, ні з того, ні з сього з’явилося кілька рожево-білих пуп’янків, що пагорби понад долиною вкрилися шовковистим зелом, ще й наче гаптованим чимось пурпуровим, що в садку розквітли нарциси, що віття беріз аж додолу хилиться від золотавих кульок, що Велителька Вітрів жене по небу отари білих хмаринок… Жодне з тих явищ не вабило її тепер, жодне не приносило втіхи. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вона гадала, ніби вони вже ніколи не набудуть в її очах свого попереднього значення.