— Ні, не згадує! Я, зрештою, впевнена, що він не одружиться. Доктор Барнлі не терпить жінок.
Тітка Ненсі зареготала. А тоді пояснила:
— Ох, минуло одинадцять років, відколи його дружина накивала п’ятами. Будь-який інший мужчина вже махнув би рукою. Тільки не Аллан Барнлі! Адже він упертий — і в коханні, і в ненависті. Ще кохає свою дружину й тому ненавидить пам’ять про неї, а заразом і весь жіночий рід.
— Ніколи не чула до пуття, як усе було, — мовила Каролін. — Хто його дружина?
— Беатріса Мітчел, із тих, шрусберівських Мітчелів. Їй було вісімнадцять, коли Аллан взяв її за дружину. А йому вже виповнилося тридцять п’ять. Дивись, Емілі, — не вчини такої дурниці: не виходь за чоловіка, значно старшого від тебе.
Емілі мовчала. Геть забула про книжку. Слухала, витріщивши очі, адже була за який крок до розкриття таємниці, що мучила її так довго. Боялася тільки, щоб тітка Ненсі не замовкла або не змінила тему.
— Я чула, вона була красунею, — зауважила Каролін.
— Як на чий смак. На мій погляд, була вродливою — вельми! Над лівою бровою мала родимку — немовби червоне сердечко. Як випадало бачити Беатрісу, я завжди гляділа на її родимку — очей не могла відвести. Аллан шаленів од її краси. Перед заміжжям вона була ще та кокетка! Втім, треба віддати справедливість — опісля весілля поводилася бездоганно, принаймні про око людське. Була вітрогонкою — скільки пам’ятаю, завжди сміялася, співала, танцювала… То була дружина аж ніяк не для Аллана Барнлі, як хочете знати мою думку. Йому б одружитися з Лаурою Муррей! Та чи вагається чоловік, коли має вибрати між вертихвісткою й жінкою розважливою? Вертихвістка завжди візьме гору, Каролін. Ось чому ти так і не вийшла заміж. Була занадто розважливою! А я здобула собі чоловіка, прикидаючись вітрогонкою. Пам’ятай про це, Емілі! Як маєш розум, то навчись його приховувати. Більше здобудеш тонкою ніжкою, аніж розумом.
— Облишмо вже ноги Емілі! — роздратовано мовила Каролін, прагнучи дальшої оповіді. — Кажи-но про Барнлі.
— Отож, її кузен, Лео Мітчел зі Шрусбері, гарний на вроду хлопчина, до того ж моряк, закохався в Беатрісу. Подейкують, Беатріса кохала його ще до заміжжя, однак її змусили побратися з Барнлі, що батькам її видавався кращою партією. Хтозна? Плітка бреше де
сять разів, а на одинадцятий каже правду. Вона говорила Алланові, мовляв, кохає його, а він вірив. Коли ж Лео повернувся з плавання й застав Беатрісу вже заміжньою, то сприйняв це доволі спокійно, чи не байдуже. Але з Чорноводдя навіть не виїжджав. Бачились вони часто. Беатріса мала стількох покровителів! Вони з Лео були майже ріднею, як вона говорила, а Беатрісі в Чорноводді жилося так самотньо! Він же мав лиш одного-єдиного брата. Аллан довіряв дружині беззастережно — був просто засліплений її чарами. Він одвідував пацієнтів, а Лео тим часом підсолоджував молодій жінці години чекання. Врешті-решт, корабель, на якому плавав Лео, причалив до наших берегів, а коли незабаром відплив до Південної Америки, на його облавку опинилися й Лео з Беатрісою.
Чудний звук долинув од канапи, з її кутика. Якби співрозмовниці поглянули в той бік, то уздріли б, мов крейда, біле дитяче обличчя з витріщеними від жаху очима. Втім, не поглянули: робили собі мереживо й пліткували, вельми задоволені своїм життям.
— І що тоді сталося з доктором? Як він це пережив? — питала Каролін.
— Хто може знати на певно? Вернувся додому пізно ввечері. Дитя спало у своїй колисці, служниця сиділа побіля нього. Повідомила Алланові, що пані Барнлі поїхала з кузеном — проводить його і невдовзі повернеться. Аллан чекав. Таж не мав жодних сумнівів, ані підозр! Але вона так і не повернулася. І не думала вертатись. Уранці корабель відчалив. На облавку знаходилась і Беатріса — всі знали про це. Аллан не зронив ні слова, тільки заборонив вимовляти її ім’я у своїй присутності. Однак судно, на якому відплили коханці, затонуло. Таким був кінець Беатріси — її вроди, її сміху, її кохання.
— Проте не кінець її сорому, її ганьби, якими, зрештою, вкрила свій дім, свою родину.
— Ех, чоловік має пильнувати свою дружину… На милість Божу, дитино, — що тобі сталося?
Емілі стояла спереду від канапи й, здавалося, відштовхувала, обіруч відштовхувала від себе якогось невидимого ворога.
— Я вам не вірю! — крикнула вона розпачливо. — Не вірю, що мати Ільзи вчинила це. Не могла це вчинити… Ні! Ільзина мати? Ні! Ні! — в нестямі повторювала Емілі.
— Тримай її, Каролін! — гукнула тітка Ненсі.
Та Емілі бігом перетнула покій і стала на порозі.