Тітка Рут простягнула їй кінчики пальців, та Емілі навіть не торкнулася їх.
— Потисни руку тітці Рут, — шепнула Елен сердито.
— Вона не хоче тиснути мені руку, — чітко відповіла Емілі, — отож і я не хочу.
Тітка Рут поклала свою зневажену руку на коліно, на бганки чорної шовкової сукні.
— Ти вкрай погано вихована дитина, — вирекла вона, — але годі було сподіватися чогось іншого.
Враз Емілі відчула докір сумління. Чи подумала вона про батька, поводячись так? Може, варто було все-таки потиснути руку тітці Рут? А втім, запізно: Елен штовхнула її на кілька кроків далі.
— Оце твій кузен, пан Джиммі Муррей, — вимовила Елен байдужим тоном, тоном людини, яка змирилася зі своєю поразкою і прагне лиш якнайшвидше виконати невдячне завдання.
— Кузен Джиммі… Кузен Джиммі, — повторив двоюрідний брат. Емілі подивилася на нього уважно і зразу ж полюбила його, без будь-яких застережень.
Мав він рожеве, грайливе обличчя, бороду, що бралася сивиною; волосся кучерявилося над чолом, а великі, пивного кольору очі були щирими й лагідними, як дитячі. Він сердечно потис Емілі руку, запитально дивлячись на даму, що сиділа навпроти.
— Привіт, курчатко! — мовив ласкаво.
Емілі посміхнулася, але усмішка вийшла такою несміливою, так поволі розквітала на її личку, що не встигла вона сягнути повного розквіту, як Елен уже поставила дівчинку перед наступною особою, тож тій припала частина усмішки, адресованої кузенові. Цією особою виявилася тітка Лаура.
— Усміх Джульєтти! — сказала вона півголосом. Тітка Рут засичала знову.
Лаура не схожа була на жодного з присутніх. Була вона майже вродливою, з тонкими рисами обличчя, обрамленого пишними кучерями ясного шовковистого волосся, де-не-де вже сивуватого, стягненого в коси на потилиці. Та серце Емілі полонили її очі. Вони були такими круглими й блакитними! Важко було отямитись, зазирнувши в цю найчистішу, неначе бездонну, блакить. А коли заговорила, то виявилось, що в неї приємний, ласкавий голос.
— Моє бідолашне, любе моє дитятко, — мовила вона й пригорнула Емілі до грудей.
Емілі не пручалася, понад те — мало не показала Мурреям своїх сліз. Від ганьби її вберегло тільки те, що Елен раптово штовхнула її в кут, до вікна.
— А це твоя тітка Елізабет.
Так, це була тітка Елізабет, одягнена у чорне плаття з тугого атласу, такого тугого, такого розкішного, що Емілі не мала й тіні сумніву: це справді найкраща тітчина сукня. Що б не думала Елізабет про її батька, вона виявила йому честь найкращою зі своїх суконь. Сама ж тітка Елізабет була маленькою жіночкою з тяжкою короною просивілого волосся, з опуклими рисами обличчя; загалом її зовнішність справляла доволі похмуре враження. На голові мала очіпок у вигляді чорної коронки. Її очі, так само, як у тітки Рут, були холодні, сталеві, а вуста суворо стиснені. Під її холодним, недовірливим поглядом Емілі знову замкнулася в собі, зачинила браму своєї душі. Вона прагнула здобути прихильність тітки Елізабет, що заправляла у Місячному Серпі, але відчувала, що не в змозі…
Тітка Елізабет потисла їй руку, не промовивши ні слова. Хоч і знала, що сказати. Елізабет Муррей не почувалася б ніяково навіть у присутності короля чи генерал-губернатора: Мурреївська гордість продиктувала б їй найвідповіднішу до певної ситуації поведінку. Та вона відчула щось дивне, заглянувши в очі цій чужій, властиво, дитині, яка дивилася на неї знизу вгору, дитині, яка вже засвідчила, що в кожному разі не є ні слабкою, ні надто люб’язною. Тітка Елізабет нізащо не визнала б, що не бажає, аби ця маленька істота повелася з нею так, як тільки-но повелася з Воллесом чи Рут.
— Сідай на софу, — веліла дівчинці Елен.
Емілі присіла на софу, опустивши очі додолу. Руки поклала на коліна, ноги звела докупи.
Хай бачать, що й вона обізнана з добрими манерами.
Елен повернулася до кухні, дякуючи долі за те, що випробування вже позаду.
Дівчинці не подобалася Елен, одначе, як та відійшла, вона відчула себе покинутою напризволяще. Тепер вона сама-самісінька перед страшним трибуналом Мурреїв. Чимало дала б за те, щоб негайно опинитися поза межами цієї кімнати. Але водночас у глибині її свідомості народжувався задум описати це все у старому своєму зошиті. То буде вельми цікаво… Вона опише їх усіх, без винятку: знала, що подужає це зробити. Мала вже визначення для очей тітки Рут — «кам’янисто-сірі». Її очі були напрочуд подібні до камінців — такі жорстокі, зимні, байдужі. І несподівана туга прошила її серце: таж батько ніколи вже не прочитає тих рядків, що вона запише до жовтого зошита!