— Якщо не припиниш займатися тими дурницями, Емілі, то я…
І знову тітка Елізабет урвала свою мову, бо не відала, що діяти. Емілі була вже не того віку, щоб налякати її, скажімо, зачиненням у комірці. А погрожувати небозі: «Відтак тобі доведеться залишити Місячний Серп», — таку погрозу тітка Елізабет висловити не могла. Не могла-бо вже розлучитися з Емілі, хоч усвідомлення цього факту лише зароджувалося в її душі й ще не встигло проникнути в царину розуму. Почувалася геть безсилою, що неабияк її дратувало. З тієї сутички Емілі вийшла переможницею і далі писала свої новели й оповідання. Коли б тітка Елізабет зажадала, щоб небога перестала вишивати або плести гачком, то Емілі, хоча й пропадала за тими заняттями, безумовно скорилася б. Але зректися свого письменництва, свого покликання? О, ні! Та й заради чого? З тим самим успіхом тітка могла б зажадати від неї, аби перестала дихати. Чому ж бо вона не годна її зрозуміти? Адже Емілі все уявлялося таким простим і природнім.
— Тедді не може не малювати, а Ільза не може не декламувати, — так само і я не можу не писати віршів і новел. Невже ти цього не розумієш, тітко Елізабет?
— Я знаю тільки одне — а саме, що ти є невдячною і неслухняною дитиною, — відповіла тітка Елізабет.
Ці слова боляче вразили Емілі, та поступитись вона не могла. Відтоді тривали непорозуміння й тертя між нею і тіткою Елізабет, що труїли душу дівчинки, такої чутливої до настроїв у домі, до почуттів близьких людей. Емілі на кожнім кроці відчувала якусь недоброзичливість, за винятком тих щасливих хвилин, коли творила свої поезії та новели. Тоді вона цілковито забувала про все на світі — натомість линула до чарівної країни, що розташувалася поміж сонцем та місяцем. Бачила там дивовижі, які силкувалася відтворити пером, а тоді спускалася до кухні, де сумно миготіла лойова свічка, — при тім почувалася людиною, зненацька скинутою з небесної височини на непривітну землю.
У такі хвилини навіть тітка Лаура не була їй опорою і розрадницею. Вона вважала, що в цій дріб’язковій, властиво, справі Емілі має поступитися, аби зробити приємність тітці Елізабет.
— Але ж то не дрібниця! — розпачливо вигукнула Емілі. — То для мене найважливіша річ на світі. Ох, тітко Лауро, я сподівалася, що ти зрозумієш!
— Я розумію: тобі подобається писати, люба, і я не вважаю це шкідливою розвагою. Однак Елізабет твоє писання справляє прикрість, отже, ти повинна їй поступитися. Це не є чимось насправді важливим, це марнування часу, та й годі.
— Ні, ні! — перечила зажурена Емілі. — 3 часом я буду писати справжні книжки, тітко Лауро. І зароблю купу грошей, — докинула, інстинктивно усвідомлюючи, що Мурреї, як завзяті матеріалісти, будь-які цінності вимірюють у грошових одиницях.
Тітка Лаура всміхнулася поблажливо.
— Боюсь, на цій дорозі ти великих статків не набудеш, моя люба. Мудріше було б тим часом підготуватися до якоїсь корисної праці.
Це було прикро, прикро до нестями! Від поєднання ніжності й глупоти (саме так — глупоти) у вдачі тітки Лаури можна було збожеволіти.
«Ах, — думала Емілі з гіркотою, — коли б отой видавець „Тижневика“ надрукував мої поезії, ніхто б не сумнівався в моєму таланті».
— У кожному разі, — радила тітка Лаура, — приховуй від Елізабет, що продовжуєш писати.
Однак цього разу Емілі не могла прислухатися до мудрої тітчиної поради. В певних обставинах вона укладала спілку з тіткою Лаурою, щоб оминути суворі правила життя, встановлені тіткою Елізабет. Але тепер відчувала, що це неможливо, ба навіть негоже. Її творчість мусить бути явною, відвертою — мусить! Вона МУСИТЬ писати новели й оповідання, а тітка Елізабет МУСИТЬ про це знати. Все одно, які будуть наслідки. Вона не могла бути нещирою стосовно самої себе, оскільки тут йшлося про речі засадничі.
І те все вона виповіла в листі до батька, виливаючи йому свою гіркоту, розпач, повіряючи болісні турботи. Емілі не здогадувалася, що пише до нього востаннє. У старій отоманці нагромадилися стоси паперу (більшість листів, написаних Емілі, ми в нашій оповіді не наводимо). Було там чимало оповідей, що стосувалися тітки Елізабет, — переважно негативного характеру. Коли перший біль минув, Емілі не раз намагалася викреслити ті абзаци — занадто гострі, часто несправедливі та чи не завжди надміру суворі. Переживаючи сильні душевні струси, в листах до батька вона виливала почуття, що шукали виходу. Тож перо своє незрідка вмочувала в отруту. Емілі була майстринею витонченої зломовності, як прагнула бути дошкульною. І коли отак «виписувала» свої почуття, їй завжди легшало на душі. Вона забувала про свою журбу.