Насамкінець мова Емілі перейшла в нестямний крик, який долетів до вух тітки Елізабет. Нещасна жінка зірвалася з ліжка й чимдуж побігла до кімнати племінниці.
— Що трапилося, Лауро? — простогнала вона, задихана від бігу, ставши на порозі у своєму фланелевому халаті.
Лаура намагалася знову покласти Емілі на подушки, заспокоїти якось. Дитина пручалася; щоки її аж палали, а погляд був диким, сповненим несвітського жаху.
— Емілі, Еміленько, люба моя, то тільки поганий сон. Криницю старого Лі забито дошками, й ніхто туди не падав.
— Упав, я знаю — упав, — рішуче наполягала Емілі. — Вона впала… Я бачила її… бачила… з виновим тузом на чолі. Гадаєте, я не знаю її?
І знов упала на подушки, стогнучи й заламуючи руки. Тітки лишень перезирнулися, безпорадні й налякані.
— Кого ти бачила, Емілі? — спитала тітка Елізабет.
— Матір Ільзи — кого ж іще? Я завжди знала, що вона не робила… того жахливого вчинку. Впала до старої криниці, і зараз ще там, на дні. Мусиш піти й витягнути її звідти — чуєш, тітко Лауро? Будь-ласка…
— Так, так… Звісно, піду, моя люба, — відповіла тітка Лаура, тільки щоб заспокоїти дівчинку.
Емілі сіла на ліжку і втопила очі в тітчине обличчя. Лаура Муррей відчула, як пекучі очі небоги достоту читають у її душі.
— Неправда! — викрикнула Емілі зненацька. — Ти навіть не намагатимешся витягнути її з криниці. А обіцяєш лише для того, щоб я заспокоїлася. Тітко Елізабет, — повернулася рвучко до старшої тітки й схопила її за руку, — ти зробиш це для мене, правда ж? Підеш і витягнеш її звідти.
Елізабет пригадала, як доктор Барнлі радив оберігати дівчинку й задовольняти всі її примхи. Вигляд Емілі жахав її.
— Добре: ми витягнемо її, якщо вона й справді знаходиться там, — запевнила тітка Елізабет.
Емілі знов опустилася на подушки. Тепер її змучене личко осяював блаженний спокій.
— Я знаю: ти дотримаєш слова, — сказала вона. — Ти дуже суворої вдачі, тітко Елізабет, але ніколи не лукавиш.
Елізабет Муррей попрямувала до своєї кімнати, де тремтячими руками одяглася. Трохи згодом, коли Емілі спокійно заснула, Лаура спустилася додолу й почула розпорядження, що їх давала Джиммі Елізабет.
— Елізабет, ти що, насправді хочеш, аби ту стару криницю обшукали? — з недовірою запитала Лаура.
— Атож, — рішуче відказала Елізабет. — Я знаю: це справжнє безглуздя, але я дала слово і мушу його дотримати. Ти чула, що вона сказала? Вона вірить, що я її не ошукаю. І я таки не розчарую її. Джиммі, опісля сніданку підеш до Джеймса Лі й попросиш його зайти до нас.
— Яким чином вона довідалася про ту історію? — дивувалася Лаура.
— Не маю жодного уявлення. Хіба від тієї старої чортиці Ненсі Пріст. А втім, байдуже, від кого. Зрештою, це не бозна яка праця — спустити до криниці драбину й обнишпорити дно. Але ж яке безглуздя! Безглуздя, та й годі.
— Нас візьмуть на сміх, — не здавалася Лаура, чия гордість, Мурреївська гордість, піддавалася тяжкому випробуванню. — А, крім того, буде роз’ятрено старі рани.
— Так, становище наше скрутне. Однак я виконаю обіцянку, що дала дитині, — правила своєї Елізабет Муррей.
Аллан Барнлі прибув до Місячного Серпа, як сонце стояло на вечірньому прузі. Був неабияк утомлений, бо вже тиждень працював і вдень, і вночі. Станом Емілі він переймався дужче, ніж волів показувати. Виглядав старим і засмученим.
Зайшовши до кухні, він побачив лише Джиммі. Той бездіяльно сидів край вікна з чудним виразом обличчя.
— Привіт, Джиммі, а де наші панни? Як почувається Емілі?
— Емілі краще, — відповів кузен Джиммі. — Марити вже не марить, і температура спала. Зараз начебто спить.
— Добре! Ми всі не пережили б утрати цієї дитини — хіба ні, Джиммі?
— Так, — погодився Джиммі, але видно було, що він не має охоти про це говорити. — Лаура з Елізабет сидять у вітальні. Мають до тебе розмову. — Трохи помовчав, а тоді додав: — Нічого не можна приховати навіки, правда кінець кінцем завжди виходить на поверхню.
Аллан Барнлі подумав, що Джиммі сьогодні якийсь вельми таємничий. А чого ж Елізабет і Лаура, як мають до нього розмову, не вийшли йому назустріч? Зазвичай вони менш церемонні. Нетерпляче натиснув клямку дверей, що вели до вітальні.
Лаура Муррей сиділа на софі, голову сперши на руки. Обличчя її він не міг бачити, але здогадався, що вона плаче. Елізабет сиділа в кріслі, незвичайно випростана. Була одягнена у свою другу за вартістю та елегантністю чорну шовкову сукню, а зверху мала ще й мереживну накидку. В її очах так само бриніли сльози. Доктор Барнлі не надавав особливого значення сльозам Лаури, схильної до плачу, як більшість жінок, але щоб плакала Елізабет, Елізабет Муррей… Чи хто бачив колись її сльози?