Однак відчувала, що писатиме з охотою. Як найточніше визначити очі тітки Лаури? Такі гарні очі! Назвати їх блакитними — це, власне, нічого не сказати… сотні людей мають блакитні очі… Ага, знаю: «блакитні безодні»! — отак буде влучно.
І тої ж миті сяйнув «промінчик». Вперше від того вечора, коли Елен чекала її на порозі домівки з моторошною звісткою. Гадала, що він уже не з’явиться, аж ось тепер, у найневідповідніший момент, він знову зблиснув, і вона узріла, очима серця узріла чудовний світ за заслоною. Бадьорість і надія неначе хвилею рожевого світла огорнули дитячу душу. Вона підвела голову й почала дивитися перед себе сміливо і впевнено — «зухвало», як висловилася згодом тітка Рут.
Так, вона опише їх усіх у жовтому зошиті, опише в найдрібніших деталях: ласкаву тітку Лауру, милого кузена Джиммі, грізного дядька Воллеса, дядька Олівера з лицем, як місяць уповні, зарозумілу тітку Елізабет і ненависну тітку Рут.
— Квола, тендітна дитина, — озвалася тітка Єва своїм печальним, безбарвним голосом.
— А чого ж іншого можна було очікувати? — мовила тітка Едді з зітханням, що видалося Емілі дуже значущим. — Вона ж бліда. Мала б рум’яні щоки, то виглядала б куди краще.
— Не можу визначити, на кого з Мурреїв вона схожа, — сказав дядько Олівер, вдивляючись у риси Емілі.
— В Мурреїв не вдалася, це ясно, — виснувала тітка Елізабет рішучим і недоброзичливим тоном.
«Вони говорять про мене так, ніби мене тут немає», — подумала Емілі, обурившись такою нечемністю.
— На Старів вона теж не схожа, — зазначив дядько Олівер. — Радше нагадує дівчат із роду Бердів, має очі й волосся своєї бабці.
— А ніс — Джорджа Берда, — сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.
— Має чоло свого батька, — зауважила тітка Єва, так само неприязно.
— А усмішку — своєї матері, — стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.
— І вії — Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? — мовила тітка Едді.
Тут Емілі нарешті урвався терпець.
— Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, — вибухнула вона.
Мурреї разом уп’яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі — веселим, аж ніяк не злостивим.
— Молодець, курчатко! — похвалив кузен. — Став їм чоло, захищайся!
— Джиммі! — обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.
Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.
— Коли я була маленькою дівчинкою, — мовила вона, — я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.
— Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, — відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.
— Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, — суворим тоном провадила тітка Рут. — За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.
— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!
— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.
— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.
На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.
— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.