— Пишу, аби стати славетною і багатою, — холодно відповіла Емілі.
— Це єдина причина?
— Ні. Я неймовірно люблю писати.
— Краща спонука, однак і цього недостатньо. Скажи мені, ти писала б і в тому разі, якби була зовсім убогою, бідною, мов церковна миша, якби знала, що ніхто не читатиме твоїх творів?
— Ще б пак, — відказала Емілі згорда. — Я мушу писати! Цій силі я не здатна опиратися, вона сильніша за мене…
— Тоді все добре! Спинайся на верхогір’я, дитино! Піднімайся вище і вище, не припиняй працювати! За тридцять років я, старенький, маю пишатися, що Емілія Берд Стар була моєю ученицею. А тепер іди, іди, поки я не згадав, які нешанобливі спостереження ти занотовуєш про свого вчителя, поки я добряче не розгнівався…
Емілі пішла, схвильована і ще трохи зніяковіла, однак утішена, незважаючи на пережиті страх і замішання. Здавалося, цілий світ променіє, поділяючи її радість. Пан Карпентер дивився їй у спину, допоки не зникла за дверима.
— Яка натура! — мовив пошепки. — Це дівчисько володіє тим, чого я ніколи не мав, а проте віддав би за це життя. Але «боги не дозволяють нам бути їхніми боржниками», отож і вона заплатить за свій дар, неминуче заплатить…
Надвечір Емілі сиділа у своїй кімнаті. Знадвору чути було силу-силенну звуків — сильніших і слабших. Долі, на лужку, юна киця Дафі ганялася за сухим листям. Її рухи були граційними, вишуканими, спритними. Емілі замилувалася ними, так само, як гладенькою поверхнею викошених лук та вижатих ланів, як он тою блідою зірочкою на чистій небесній блакиті.
Осінній вітер ніс павутиння бабиного літа — звідкись з-за пагорбів, напевно, з царства добрих чаклунок. З гайка Високого Джона долинав сміх; так можуть сміятися фавни, подумала Емілі. Там, у гайку, на неї чекають Ільза, Тедді та Перрі. Либонь, приготували на сьогоднішній вечір якийсь веселий сценарій. Вона приєднається до них — аякже! — втім, ще не зараз, пізніше. Була настільки сповнена почуттями, що, перш як вернутися зі світу мрій та видив до реальності, мусила «вихлюпнути» цей надмір почуттів на папір. Був час, коли вона виливала душу в листах до батька. Цей час минув без вороття. Зате ось на столі перед нею лежить новенька книга від Джиммі. Вона присуває її до себе, бере в пальці перо й виводить на першій, незаймано білій сторінці:
Місячний Серп
Чорноводдя
8 жовтня
Вестиму щоденник, який вийде друком, коли мене вже не буде на світі.