На перерві одна з дівчат підійшла до Емілі з коробкою в руці. Емілі знала — це Рода Стюарт; на думку Емілі, вона була дуже вродливою і милою. Рода спостерігала за генеральною битвою під час великої перерви, але тоді не зронила ні слова. Одягнена була в червону суконку з легкої вовни, мала довге волосся з мідним полиском, великі блакитні очі, ясно-червоні губки, риси обличчя дрібні й занадто правильні, мов у ляльки, голосок — солодкий. Якби можна було закинути панні Браунел, ніби в неї серед учениць є фаворитка, то цією улюбленицею, безсумнівно, виявилась би саме Рода Стюарт, яка і в дівчачому товаристві справляла враження популярної особи. Старші дівчата розпанькали її, ставлячись до неї з прихильністю і навіть захопленням.
— Ось подарунок для тебе, — солодко мовила Рода.
Емілі прийняла з її рук пуделко, нічого не підозрюючи. Посмішка Роди приспала б і найзапеклішу недовіру. Відкриваючи пуделко, вона почувалася мало не щасливою. І зненацька з відразою шпурнула її на підлогу й заклякла, неначе правцем бита, — тремтяча, бліда, мов крейда, не схожа на себе. В пуделку лежала гадюка — створіння, що збуджувало в Емілі почуття невимовної огиди. Не встигла навіть помітити, жива то змія чи мертва.
Вигляд бридкого плазуна спаралізував її волю.
На відрух огиди з боку Емілі дівчачий гурт відповів загальним реготом.
— І чого б то я страшилася здохлої гадюки? — глузувала чорноока.
— Може, напишеш вірша на цю тему? — знущалася та, з веснянками.
— Ненавиджу вас! Ненавиджу вас! — зойкнула Емілі. — Ви підлі, ниці, негідні створіння!
— Лайка не є великопанським ділом, — зауважила веснянкувата. — Я гадала, що Муррей — занадто велика дама, щоб опускатися до лайки.
— Коли завтра прийдеш до школи, панно Стар, — мовила чорноока владним голосом, — ми обкрутимо цією гадюкою твою шию.
— А спробуйте! — пролунав гучний, дзвінкий голос. В один скок посеред класу стала дівчинка з ясними очима й коротким волоссям. — Тільки спробуй виконати те, що обіцяла, Дженні Странг!
— То не твоя справа, Ільзо Барнлі, — неприязно буркнула веснянкувата.
— Та невже? Ой, не дражни мене, ластата! — Ільза приступила ближче до Дженні, що почала задкувати, і погрозливо замахала їй перед носом засмаглим кулаком. — Якщо застукаю тебе на тім, що робиш капості Емілі Стар, як будеш лякати її цією гадюкою, то візьму гадюку за хвіст, тебе за твого хвоста й відшмагаю тебе по обличчю. Затям це, ластата! А тепер піднеси цього дорогоцінного гада й викинь його на смітник.
Дженні негайно взялася виконувати наказ. Ільза звернулася до решти дівчат:
— Запам’ятайте всі — ви повинні залишити дівчинку з Місячного Серпа у спокої! Коли хоч раз почую про якесь збиткування над нею, то пообтинаю вам вуха, припну до моєї сукні й носитиму як трофеї!
Нажахані жорстокою погрозою і, може, чимось вельми переконливим у вдачі Ільзи, супротивниці Емілі пощезали вмить. Тепер Ільза звернулася до самої Емілі.
— Не зважай на них, — мовила вона співчутливо. — Вони заздрять — тільки й того! Заздрять тому, що ти мешкаєш у Місячному Серпі й носиш взуття на ґудзиках, а ще їздиш на класній бричці. Надаєш їм по пиках, як будуть занадто оті свої пики до тебе наближати.
І відійшла геть, навіть не глянувши на Емілі. Натомість приступила Рода Стюарт.
— Емілі, мені так жаль, — улесливо заговорила вона, поводячи своїми великими блакитними, з благальним виразом, очима. — Я не знала, що в тій коробці гадюка, присягаюся — ні сном, ні духом. Дівчата просто сказали мені, що це подарунок для тебе. Ти не сердишся на мене, ні? Я ж бо люблю тебе.
Емілі, звісно, «сердилася», скривджена і зневажена. Але досить було і краплі прихильності, щоб роззброїти її вмить. І вже за хвилину вони з Родою обнялися, а тоді стали неспішно прогулюватися шкільним подвір’ям.
— Я проситиму панну Браунел, щоб дозволила нам сидіти поруч, — сказала Рода. — Перше я сиділа з Анною Грег, та її перевели до іншої школи. Ти ж бо не проти, еге ж?
— О ні, не проти! — палко відказала Емілі. Зараз вона була такою щасливою, як допіру у відчаї. Адже знайшла подругу, про яку так мріяла. Вона вже обожнювала Роду.
— Ми навіть повинні сидіти разом, — поважно сказала Рода. — Бо належимо до двох найвизначніших родин у Чорноводді. Ти знаєш, що якби мій батько домагався своїх прав, то став би королем Англії?