Однак і тепер бували хвилини розпачу, коли огортала її нездоланна туга за батьком, а вся пишнота Місячного Серпа не могла заглушити жалю, що вона вже не мешканка чудової домівки в лощині. Такими хвилинами Емілі забивалася в найпотаємніший закапелок будинку і давала волю гірким сльозам. Виходила звідти з червоними очима, що справляло велику прикрість тітці Елізабет. Остання звикла до присутності Емілі у своїй господі, але нітрохи не привернулася до сироти душею. Емілі це боліло; зате її любили тітка Лаура й кузен Джиммі, а ще ж були Майк і Рода, були широкі поля, а на полях — темні високі дерева, що гордо підносили своє верховіття до неба, і ще лунала музика Велительки Вітрів — у гіллі смерек вона вигравала дику, але з біса романтичну мелодію. Дні ставали дедалі насиченішими, дедалі цікавішими, сповненими маленьких радощів та захоплень, подібними до пуп’янків, що розпукуються на дереві життя. Аби лиш повернути собі жовтий зошит або завести який інший щоденник — тоді була б цілком задоволена. Втрата жовтого зошита, після втрати батька, була найболіснішою в її житті. Всю відповідальність за вимушене його спалення вона покладала на тітку Елізабет; понад те, відчувала, що ніколи не зможе їй пробачити. Роздобути інший зошит видавалося геть неможливим. Як твердив кузен Джиммі, писальний папір у Місячному Серпі був справжньою рідкістю. Листів тут майже не писали, а в разі потреби задовольнялися аркушами з рахункової книги. Емілі не наважувалася попросити паперу в тітки Елізабет. Часом вона відчувала, що просто вибухне, коли не випише з серця, не виллє з душі всього, що її переповнювало. Вона придумала сякий-такий вихід для гострої потреби писати, мережачи всяку всячину на шкільній парті. Але ті кривулі рано чи пізно стиралися, що виповнювало душу Емілі почуттям гіркої втрати. До того ж, її повсякчас переслідував острах, що письмо на парті угледить панна Браунел. А це вже годі буде пережити. Чужому окові — зась до тих святих сповідей дитячого серця! Та іноді вона дозволяла читати їх Роді, хоч Рода прикро вражала її своїм хихотінням у найзворушливіших місцях. В очах Емілі Рода була істотою, що сягнула найвищого ступеня людської досконалості, однак безнастанне хихотіння аж ніяк не свідчило на її користь.
А проте сама доля опікується дівчатами, що народилися письменницями. Вона здійснила мрії Емілі саме тоді, коли юна літераторка цього найдужче прагнула. Того дня панна Браунел вирішила показати старшим школяркам, як треба читати «Пісню Мисливця».
Стоячи за кафедрою, панна Браунел декламувала цей прекрасний вірш. А Емілі саме розв’язувала доволі складне арифметичне завдання. Почувши декламацію панни Браунел, вона відклала олівець і в захваті стала слухати. Досі вона не чула «Пісні Мисливця», але тепер не лише чула, а ніби наочно бачила образи цієї віршованої оповіді — засніжені верхогір’я, руїни стародавніх замків і неповторний блискіт гірських озер; чула відлуння мисливського рогу, що розлягається долинами та ярами, і воднораз у її душі таємничою луною віддавалися сповнені п’янкого чару слова поета. Емілі аж тремтіла від захвату. Вона геть знетямилася в радісному піднесенні. Забула, зовсім забула, де вона є, що їй дозволено, а що ні, підбігла до кафедри й схопила панну Браунел за руку.
— О, пані вчителько! — скрикнула вона пристрасно, але й з поважністю в голосі та погляді. — Прочитайте цю частину ще раз. О, прошу вас, прочитайте!
Панна Браунел перервала декламацію на півслові, поглянула на юне личко, осяяне неземним поривом, в очі, де віддзеркалювалися небесні видива, — і не в жарт розгнівалася. Її розсердило раптове порушення дисципліни, розсердило це навальне вторгнення третьокласниці в матеріал, призначений для п’ятого класу. Панна Браунел з тріском закрила книгу, стиснула губи й вліпила Емілі дзвінкого ляпаса.
— Вертайся до своєї лави і займися власними справами, Еміліє Стар, — скомандувала вчителька з очима, що палали гнівом і ненавистю.
Брутально, в одну мить скинена на землю, Емілі повернулася до своєї лави приголомшена. Її зневажена щока горіла пурпуром, але біль почувала в серці. Ще хвилину тому пробувати на сьомому небі — і враз таке приниження, така нечулість! То було понад силу. Чим вона заслужила на це покарання? Ще ніхто, ніколи — жодного разу! — її не вдарив. Несправедливість і жорстокість того, що сталося, вкинули її в розпач. Плакати не могла — то була «надто болюча кривда, аби плакати». Додому вона повернулася з гіркотою, соромом і запеклістю в серці. Цей стан не минав, бо з ким їй було поділитися своїм горем? Тітка Елізабет, поза сумнівом, заявила б, що панна Браунел учинила слушно. І навіть тітка Лаура, ніжна, ласкава тітка Лаура, її, Емілі, не зрозуміла б. Вона засмутилася б тим, що Емілі зле поводилася в школі й дістала за це покарання.