«Мені б лише татові звіритись!» — з тугою думала Емілі.
За вечерею вона не в змозі була їсти; понад те, їй здавалося, ніби вона взагалі не зможе їсти — ніколи в житті. Ох, як вона ненавиділа ту безжальну, несправедливу, відразливу панну Браунел! Ніколи їй не пробачить, ніколи! Аби лиш придумати для неї гідну помсту… Емілі спокійно сиділа за столом у Місячному Серпі, та душа її клекотіла, неначе вулкан: вона гарячково обмірковувала план помсти за свою уражену гордість — так, гордість! Дошкульнішим від несправедливості в нинішній події було саме приниження. Вона, Емілія Берд Стар, на яку ніхто руки не здіймав, дістала ляпаса, мов незносна дитина, в присутності всіх товаришок. Хто ж би стерпів таке й пережив?!
І тут сама доля спрямувала стопи тітки Лаури до вітальні — вона пішла по лист, який лежав на долішній полиці в книжковій шафі. Взяла з собою Емілі, бажаючи показати їй старовинну цікаву книгу, що колись належала Х’юго Мурреєві. Перекидаючи списані пожовклі аркуші, вона натрапила на грубий стос чистого паперу, геть запилюженого, але, поза тим, не заторкненого нищівним вістрям часу, навіть не пом’ятого.
— Час уже спалити цей старий непотріб, — сказала вона. — Яка ж бо купа! Мій батько завідував місцевою поштою, як ти, напевно, знаєш. Поштовий диліжанс прибував тоді лише тричі на тиждень. Мати часто писала листи, звідси такий стос паперу. Але зараз я все це спалю.
— Ах, тітко Лауро, — зітхнувши, мовила Емілі — жадання і страх боролися в ній, аж ледве могла говорити, — прошу тебе, не пали цього паперу! Дай його мені.
— Навіщо, дитино, — хіба він тобі знадобиться?
— Тітонько, я мрію про папір, щоб мати змогу писати. Це ж просто гріх — спалити таку купу паперу!
— Візьми його собі, моя люба. Тільки не варто показувати його тітці Елізабет.
— Не покажу, не покажу… — мало не простогнала ущасливлена Емілі.
Зі своєю безцінною здобиччю вона піднялася на другий поверх, а звідти на горище, де вона вже встигла облаштувати собі куточок — там, без ризику роздратувати тітку Елізабет, досхочу могла віддаватися «поганій» звичці «літати у хмарах». То був затишний притулочок біля вікна, де, отже, не бракувало світла і можна було з приємністю розглядати гарну мозаїку на паркеті. А з вікна відкривався розлогий краєвид Чорноводдя. Сюди, бувало, приходила тітка Лаура — прясти на великому веретені, що стояло в іншому куті горища. Емілі дуже подобався шум веретена.
Засапана, вона присіла край вікна, витягла з пачки аркуш паперу і, поклавши його перед собою, вийняла з кишені олівця.
«Любий тату», — почала вона. І заходилася писати — квапливо, ба навіть гарячково.
Емілі розрадила собі душу, оповідаючи про перебіг цього фатального дня, пишучи без перерви аж до заходу сонця, до самісіньких сутінок. Тож кури залишилися без корму, корів з пасовища довелося забирати кузенові Джиммі, Майк не отримав свіжого молока, а тітка Лаура мусила сама вимивати весь посуд. І що з того? Емілі, з головою поринувши у творчість, перестала існувати для світу й людей.
Списавши чотири сторінки, вона мусила зупинитися. Сутінки геть заполонили горище. Зазнала великої полегкості, до того ж, цілком позбулася гріховних думок про відплату. Тепер була радше байдужа до всього, що стосувалося панни Браунел. Емілі склала аркуші й чітким почерком вивела адресу:
Вельмишановному панові
Дугласу Стару
На Шляху до неба
Відтак попрямувала до старої отоманки, що стояла в найтьмавішому куті горища. Опустилася навколішки, з натугою відсунула сидіння й запхала під нього цілий стос паперу вкупі з листом до батька. Декілька днів тому Емілі випадково зробила відкриття, що в цій отоманці можна цілком надійно ховати всякого роду таємні документи. А головне — відтепер вона мала запас паперу на місяці й місяці вперед.
— Ах! — вигукнула Емілі. Вона спускалася сходами, аж наче пританцьовуючи. — Я почуваюся так, ніби отримала найкращий у світі подарунок.
Минуло кілька вечорів. Чи не щодня Емілі крадькома піднімалася на горище й писала коротші або довші листи до батька. Гіркота полишила її душу. Коли писала до батька, то їй здавалося, що він так близько! Розповідала йому все, зі сповідальною щирістю, що взагалі була їй притаманна. Ділилася з ним своїми успіхами й помилками, радощами й смутком — все знаходило свій вираз на старому поштовому папері. Писала дрібним почерком, щоб дорогоцінного матеріалу вистачило на якомога довший час.