Тітка Елізабет віддала мені в користування шухляду з правого боку письмового столу, там я зберігатиму різні дрібнички.
Ага, тату мій любий, я зробила велике відкриття. Шкода, що не за твого життя, — ти був би, напевно, дуже втішений. Я вмію писати вірші. Може, писала б їх уже давно, якби давніше спробувала. Та після першого шкільного дня моя гордість веліла мені взятися до віршування. Тож я таки спробувала. Це, виявляєтся, так легко! В бібліотеці тітки Елізабет є книжечка такого собі Томпсона під назвою „Пори року“. І я поклала собі, що напишу вірша на честь одної з пір року. Вірш починається з осіннього краєвиду, персиків, мисливського рогу, чий звук розлягається на всю околицю, тощо. Ну звісно: тут не ростуть персикові дерева, у нашій околиці не чувати мисливського рогу (на кого ж тут полювати!), однак поезія не вимагає дотримуватись фактів, правда? Списала віршованими рядками цілу сторінку, а тоді побігла до тітки Лаури й прочитала їй свою поезію. Я гадала, вона неабияк зрадіє, що має небогу-поетку, а вона сприйняла мій твір дуже холодно, сказавши, що це взагалі не схоже на вірш. „Це білий вірш!“ — вигукнула я. „Занадто білий“, — ущипливо зауважила тітка Елізабет, хоч її думки я не питала. Гадаю, відтак мені доведеться писати римовані вірші, щоб надалі не втрапляти в халепу. Я маю намір, коли стану дорослою, бути поеткою, і то славнозвісною. Кузен Джиммі теж компонує вірші. Створив уже понад сотню поезій, проте не записує їх на папері — всі без винятку носить у своїй голові. Я вділила йому трохи паперу з моїх запасів (адже він дуже добре до мене ставиться), та він сказав, що є застарим, аби звикати до чогось нового. Я ще не чула жодної з його поезій, бо натхнення тим часом його не навідує. Шкода, так хочеться почути його твори! Люблю кузена Джиммі все дужче і дужче, тільки побоююсь, коли починає так чудно дивитися й чудно говорити. Але мій острах завжди минає швидко. Я прочитала багато книжок із бібліотеки Місячного Серпа: „Історію реформації у Францїї“ (книга вельми релігійна, груба і нудна), книжечку про життя англійських ченців та вищезгадані „Пори року“. Залюбки її перечитую, бо знаходжу там силу-силенну чудових виразів, але на дотик ті „Пори року“ якісь неприємні. Папір такий-бо грубий і шорсткий! Прочитала також „Мандрівку до Іспанії“, надруковану на гарному тонкому папері.
А ще — історичну книжку про діяльність місіонерів на берегах Тихого Океану. Там є дуже цікаві малюнки: на одному бачимо, як розчісуються поганські вожді. Коли стають християнами — волосся своє обтинають, а що волосся мають довге і красиве, то мені жаль їх. Страшенно люблю поезію, а ще оповідання про безлюдні острови. Читала була і „Роб Роя“, роман, але тільки початок, бо тітка Елізабет забрала від мене книжку — говорить, що я не повинна читати романів. Тітка ж Лаура мовить, щоб я читала їх крадькома. Чого б не послухатись тітки Лаури, але так мені якось дивно… Досі мені не доводилося читати потай. Прочитала чудову „Повість про тигра“, з потішними оповідками про тигрів, з картинками їхнього життя. Дуже цікаво, а інколи навіть моторошно. Зараз читаю про Рубена і Грейс — це повість, не роман, бо Рубен і Грейс споріднені між собою, отже, побратися не можуть. Те саме стосується Малої Кейті та Чемного Джима; втім, ця історія не така трагічна і не така захоплива. Хороша книжка — „Диво природи“. Прекрасні „Аліса в Країні Чудес“, а також „Нотатки Анзонетти Б.“ Анзонетта — це дівчинка, що прийняла хрещення семи років і смерть — дванадцяти років! На будь-яке запитання вона відповідала віршем із релігійних гімнів. А перед хрещенням розмовляла англійською. Тітка Елізабет каже, ніби я маю бути хоч трохи до неї подібною. Мені здається, що за сприятливих обставин я радше могла би стати подібною до Аліси, але бути такою доброю, як Анзонетта, не спромоглася б ніколи. А втім, я б і не прагнула уподібнюватись — вони ж бо ніколи не бавилися. Анзонетта занедужала одразу по хрещенні й невимовно страждала декілька років. А ще я впевнена, що якби я мовила до людей словами з гімнів, то це викликало би сміх. Одного разу я спробувала. Тітка Лаура спитала мене, які я волію зимові шкарпетки — в червону чи, може, в блакитну смужку. Я відповіла за прикладом Анзонетти, з тою лише різницею, що там ішлося про домашнє плаття:
Тітка Лаура скрикнула: „Вона збожеволіла!“, — а тітка Елізабет сказала — мовляв, я блюзнірствую. Тож я збагнула, що це не для мене. До того ж, Анзонетта роками не могла їсти, бо мала виразку шлунка, а я полюбляю — і дуже! — попоїсти чогось смачненького.