— То як, тебе запрошено до Роди?
— Ні, — мусила визнати Емілі.
То була скрутна хвилина. Мурреївська гордість люто страждала, крім того, ще дещо в серці Емілі було смертельно уражене, хоча й не знищене цілковито.
— Так! Це називається брудною підлотою, — промовила Дженні зі щирим співчуттям, незалежним від прихованого задоволення. — А вона ж, і в очі, й поза очі, виказувала до тебе нечувану прихильність! Але в цьому — вся Рода Стюарт. Зрадлива — ось визначення її натури.
— Не думаю, щоб вона здатна була зрадити, — пручалася Емілі, щосили намагаючись зберегти приязне почуття до Роди. — Я радше припускаю, що сталася якась помилка.
Обличчя Дженні набуло здивованого виразу.
— Як, невже ти не знаєш, у чім тут річ? Бет Бітті розповіла мені всю правду. Мюріел Портер ненавидить тебе й пригрозила Роді, що не прийде на її народини, як ти дістанеш запрошення. А Рода настільки зацікавлена в тій гості з міста, що обіцяла їй: «Емілі запрошення не отримає».
— Таж Мюріел Портер не знає мене, — простогнала Емілі. — Як вона може мене ненавидіти?!
Дженні посміхнулася жалісливою посмішкою.
— І це я тобі поясню. Вона просто шаліє від Фреда Стюарта, і Фредові це відомо, але взаємністю їй не платить — каже, що ти — найчарівніше дівча в нашому Чорноводді й коли підросте, то заручиться саме з тобою. Мюріел збожеволіла від ревнощів і натисла на Роду, щоб тебе на прийнятті не було. А я б на твоєму місці не робила трагедії. Панна Муррей з Місячного Серпа може собі дозволити бути вищою від таких дрібниць. А щодо зрадливості Роди, то кажу тобі достеменно: вона — зрадниця. Знай — то був її задум покласти гадюку до пуделка й налякати тебе до смерті. Це потім вона відпиралася — мовляв, ні сном, ні духом не відала, що лежало в пуделку.
Емілі була розчавлена. Не могла промовити ні слова. Відчула полегкість, коли Дженні невдовзі попрощалася з нею, і вона залишилася сама. Зразу ж побігла додому, боячись не стримати сліз. Розчарування з приводу забави, що для неї так і не відбулася, приниження і зневаження, що їх зазнала досхочу, — то все потьмяніло перед відвертою зрадою, перед ошуканими довірою та вірою. Її почуття до Роди сконали; вона страждала всіма, аж до найпотаємніших, фібрами своєї душі, вся зболілася від удару, що забив її дружбу насмерть. То була справжня дитяча трагедія, тим болісніша, що нікому не зрозуміла. Тітка Елізабет заявила — мовляв, усякі прийняття з нагоди уродин є недоречними, а Стюарти — не та родина, з якою Мурреї могли б зав’язати дружні стосунки. Навіть тітка Лаура, хоч і голубила, і втішала Емілі, не збагнула, наскільки глибокою була зажура дівчинки. А була вона такою сильною, що Емілі навіть не могла вилити її в листі до батька; тож не мала жодної віддушини для жорстокого болю, що краяв її серденько.
Наступної неділі, на курсах, Рода нудьгувала сама, без подруги. Мюріел Портер зненацька забрали до міста — її батько не в жарт занедужав. Рода солодко дивилася в бік Емілі. Та Емілі пройшла повз неї, високо звівши голову, не відповідаючи на її закличні погляди. Ніколи не матиме з Родою Стюарт ніяких стосунків, не зможе мати. Ще дужче стала її зневажати за це бажання повторно зблизитися зі зрадженою подругою, лишень тому, що та городянка поїхала вже додому. Емілі не оплакувала втрату Роди — ні! Її душа поринула в глибочезний сум через утрату самої дружби. Рода була милою і чарівною лиш зовні, на позір, та Емілі, внаслідок самоомани, прожила кілька щасливих тижнів. Тепер полуда з очей спала, і вона вже ніколи не спроможеться когось полюбити, комусь довіритись. Ось де був корінь лиха.
І це труїло все її життя. Емілі належала до людей, котрим навіть у дитинстві нелегко відновити внутрішню рівновагу після такого удару. Вона блукала Місячним Серпом із кута в кут, утратила апетит, схудла. На недільних курсах страждала — все їй ввижалося, ніби дівчата глузують з її приниження, з її засліплення своїм горем. Була, може, крихта правди в її підозрах, але не більше, ніж крихта. Тільки-но двоє дівчат починали шепотітися чи сміятися, як вона говорила собі, що то саме її беруть на глум. Коли якась товаришка проводжала її додому, вона приписувала це жалощам до неї — самотньої, покинутої Емілі. Протягом цілого місяця Емілі була найнещаснішою істотою в усім Чорноводді.
«Либонь, я народилася проклятою», — думала вона в розпачі.
Тітка ж Елізабет куди прозаїчніше пояснювала собі зажуреність Емілі та відсутність у неї апетиту. Дійшла висновку, що й справді густе, тяжке волосся Емілі «висотує всю силу з її організму», що дитина поздоровшає та зміцніє тілом, як волосся обтяти. Зазвичай від думки до дії в тітки Елізабет був один крок. Отже, вранці вона холодно повідомила Емілі, що обітне їй волосся.