І раптом сонячний промінь пробився крізь шпаринку між віконницями і впав на портрет дідуся Муррея. Вмить його лице — похмуре, суворе, якесь надприродне — виринуло з темряви. Тут нерви Емілі не витримали. У гострому нападі панічного страху вона ринула до вікна, рвучким рухом розсунула зелені завіси і, ставши навшпиньки, відчинила віконницю. За вікнами простилався чудовий краєвид, плинуло тихе, спокійне людське життя. А ззовні до стіни будинку, майже сягаючи вікон, була приставлена драбина! Емілі подумала, що сталося диво, що драбина з’явилася для того, щоб вона дістала змогу втекти із своєї темниці.
Кузен Джиммі протягом цілого ранку підіймався і спускався цією драбиною, садячи всяку городину на вкритому шаром землі даху молочарні. Драбина була вже добряче пошкоджена, і Джиммі вирішив її позбутися. А тим часом відставив її вбік, тож вона опинилася точно під вікнами гардеробу.
Бистра, мов блискавка, Емілі скочила на підвіконня, впала навколішки, а тоді поволі стала спускатися вділ по хисткій драбині. Занадто переймалася своєю втечею, аби звертати увагу на ламкість спорохнявілих сходинок. І, як нарешті ступила на твердий грунт, щодуху помчала крізь густий чагарник аж до стежки, що вилася край домівки Високого Джона.
Тут вона зупинилася перевести дух. Почувала шалену радість, а водночас і страх. Солодким був цей подув свободи, цей вітер, що кружляв над папороттю. Вона втекла з гардеробу, від жаских примар — взяла гору над підлою, ницою, старою тіткою Елізабет.
— Я почуваюся, мов птах, що випурхнув із клітки, — промовила голосно. І з радості затанцювала на густій соковитій траві. Аж раптом зауважила щось світле й живе, що з цікавістю визирало з-поза темних стовбурів ще молодих смерек, — то була ясноволоса голівка Ільзи Барнлі. Емілі бачила її вперше від того незабутнього дня, коли Ільза так рішуче стала на її захист. І нині вона знову подумала, що це особа цілком відмінна від усіх, з ким вона стикалася дотепер.
— А що, Емілі з Місячного Серпа, — озвалася Ільза, — куди біжиш?
— Утікаю, — зізналася Емілі. — Була неслухняна, власне, трохи неслухняна, а тітка Елізабет замкнула мене за те в гардеробі. Як на злість, була зовсім трохи, ледь-ледь неслухняна — з її боку це було непорядно… Отже, вибралася через вікно й спустилася донизу драбиною.
— Ти, мала шкода! Не думала, що в тебе стане відваги на такий вчинок! — мовила Ільза.
Емілі скрушно зітхнула. Дуже прикро, як тебе називають «малою шкодою». Однак Ільза проказала це тоном, у якому вчувалося щире захоплення.
— Мені не здається, що то була відвага, — відповіла Емілі, занадто чесна для того, аби прийняти незаслужену похвалу. — Я радше так була настрашена, що далі вже не могла залишатися в темному покої.
— Ну, гаразд. А куди рушиш тепер? — запитала Ільза. — Таж мусиш знайти якийсь прихисток, просто неба лишатись не можна — гроза насувається.
Справді, наближалася гроза. Емілі не любила грози — боялася. До того ж, її гризло сумління.
— Скажи мені, — мовила, — як ти гадаєш: Бог насилає грозу, аби покарати мене за непослух?
— Ні, — шорстко заперечила Ільза. — Якби Бог існував, то Він би не морочив собі голови дурницями.
— Скажи, Ільзо, — ти що, не віриш в існування Бога?
— Не знаю. Батько твердить, начебто Його немає. Але як тоді може діятись те, що діється на світі? А діється багато чого! Часом я вірю, що Бог є, а часом ніби й не вірю. Слухай: ходімо до нашого дому. Там зараз нікого немає. Я почувалася такою самотньою, так мені остогидло все, що я вийшла трохи прогулятися.
Ільза підвелася й простягнула Емілі свою смагляву ручку. Вони взялися за руки й побігли через пасовища Високого Джона до будинку доктора Барнлі. Його оселя виявилась доволі щедро умебльованою; колись ті меблі, безперечно, виглядали гарними й коштовними, та нині тут панувало жахливе безладдя, все припало густими порохами. Найімовірніше, ніщо тут не мало свого постійного місця, а тітка Лаура, либонь, аж скрикнула б од жаху, зазирнувши до кухні. Але така домівка була ідеальним місцем для всяких забав. Не треба було пильнувати, аби чогось не перекинути, не розбити. Ільза та Емілі захоплено бавилися в хованки, зі сміхом та криками гасаючи по цілій господі. Врешті-решт, удари громовиці стали такими частими й гучними, а спалахи блискавиць — безперервними й такими сліпучими, що Емілі, упавши на канапу обличчям до стіни, мусила втиснути голову в подушки, аби приборкати шалений страх.