Стривожена, Емілі обійшла будинок і з калатанням серця прокралася до кухні. Однак цього разу шлях малої грішниці не був тернистим — навпаки, він виявився незаслужено легким: на кухні порядкувала сама лише тітка Лаура.
— Емілі, дитя моє, скажи, на Бога, де ти весь час пропадала? — заголосила тітка. — Я саме збиралася йти, щоб тебе випустити. Елізабет, виходячи з дому, сказала, що можу вже йти по тебе.
Тітка Лаура не призналася, що кілька разів підходила навшпиньках до дверей гардеробу, сильно занепокоєна цілковитою тишею за дверима. Може, дитина зомліла від страху? Навіть під час жахливої громовиці з блискавками затята Елізабет не дозволила відчинити двері моторошного покою. Аж тут з’являється панна Емілі, в чудовому настрої — вертається з прогулянки, не відаючи, який переполох вона спричинила. Якусь хвилину Лаура навіть сердилася. Але, почувши розповідь Емілі про її втечу, вона аж затрусилася на думку про те, що донька Джульєтти заледве не поламала руки та ноги, спускаючись додолу струхлявілою драбиною. Тож ні про що інше вона вже не здатна була думати.
Емілі відчувала, що їй повелося краще, ніж вона заслуговувала. Знала: тітка Лаура збереже її втечу в таємниці. Мовби на доказ того, тітка впустила Майка до її кімнати, ще й дозволила налити йому подвійну порцію молока. Їй самій вона принесла чималенький шматок пирога з родзинками і вклала небогу до ліжка, обсипаючи ніжними поцілунками.
— Ти не повинна бути до мене такою доброю, бо нині я була неслухом, — зауважила Емілі між першим та другим куснями. — Мені здається, що я, ходячи босоніж, зганьбила прізвище Муррей.
— Я б на твоєму місці скидала черевички — щоразу, як виходила за браму, — порадила тітка Лаура. — Тільки не забувала би взувати їх наново, коли поверталася додому. Елізабет не може вдаватися в прикрість через те, чого не відає.
Емілі розмірковувала над тітчиними словами, допоки не скінчила їсти пиріг. А тоді сказала:
— Було би здорово, та я вже, мабуть, ніколи так не вчиню. Мушу слухатись тітки Елізабет, адже вона є главою роду.
— Звідки така обізнаність? — з подивом запитала тітка Лаура.
— З моєї власної голови. Тітко Лауро, ми з Ільзою Барнлі будемо подружками. Я люблю її, я завжди відчувала, що полюблю її, як випаде слушна нагода… Не сподівалася, що зможу колись полюбити хоч яку зі своїх ровесниць, а от її люблю.
— Бідолашна Ільза! — зітхнула тітка Лаура.
— Так, батько її не любить. Таж це жахливо! — обурилася Емілі. — Чому він її не любить?
— Любить, звісно, — потай від усіх і від себе самого. Йому тільки здається, наче не любить.
— Але чого йому так здається?
— Ти замала ще, Емілі, щоб це зрозуміти.
Емілі страх не любила, як їй казали, що вона замала, аби щось зрозуміти. Відчувала, що здатна достеменно збагнути все на світі, якщо дорослі завдадуть собі клопіт розтлумачити їй розмаїття життєвих явищ, відмовившись від своєї потайності.
— Я воліла би молитися за неї. Та це було б непорядно, адже я знаю, як вона до цього ставиться. Але я завжди прошу Бога, щоб Він благословив усіх моїх друзів, отже й Ільзу, бо тепер вона до них належить. Може, й така молитва принесе їй добро. А скажи-но, тітко Лауро, чи можна вживати вираз «до дідька»?
— О ні… ні!
— Шкода, — поважно мовила Емілі. — Дуже шкода, бо це доволі яскравий зворот.
Розділ 12. Нова подруга
Емілі та Ільза разом провели два розкішних тижні, поки дійшло до першої колотнечі. То була справжня битва, тільки й того, що не кривава; а причиною стало питання, влаштовувати вітальню в хатинці, що вони будували з піску на стежці Високого Джона, чи ні. Емілі вимагала робити вітальню, Ільза ж була категорично проти. Врешті-решт, Ільзі урвався терпець, і вона запала у справжню Барнліївську лють. У нестямі своїй вона була незрівнянно красномовною, і той ураган міцних виразів, що їх годі шукати в словнику, викричаних захриплим голосом просто в обличчя бідолашної Емілі, приголомшив би кожну з Чорноводських дівчат. Однак Емілі у світі слів та зворотів почувалася, мов риба у воді, тож не збиралася здаватись надто легко. Вона теж розгнівалася, але поводилася зовсім по-іншому. Зберігала гідність і статечність, виявляла справжню Мурреївську зверхність, що дратувала гостріше, аніж нестямна лють. Коли Ільза переставала горлати, щоб трохи перевести дух, Емілі кидала іронічні уривчасті зауваги, що доводили Ільзу до ще більшого шаленства. Емілі наче спокійно сиділа на широкому камені, схрестивши ноги, лиш очі її зробилися темними, а щічки — пурпуровими. Обличчя Ільзи так само розчервонілося, з очей сипалися іскри. Обидві були такими гарними у своїй злості — навіть ставало шкода, що вони не сваряться часто.