Смоком і Баттеркап Тедді іменував своїх котів. Баттеркап — кругленьке, гарне створіння з жовтавою шерстю, вона лиш недавно вийшла з котенячого віку. А Смок був великим мальтійським котом, аристократом до мозку кісток. Він, поза сумнівом, належав до найвищих котячих кіл, до замкненої для простюхів котячої касти. Мав таємничі смарагдові очі й гладеньку, мало не плюшеву, шерсть. А на мордочці — білу плямку, що робила його зворушливо милим і ще чарівнішим.
Емілі думала-гадала, які з проведених у Тедді хвилин були найприємнішими. Напевно, ті, коли, стомлена, сиділа з Тедді та Ільзою на веранді, вбираючи в себе неповторну вечорову містерію, лагідне диво присмеркового лісу, коли купка смерек за повіткою ввижалася милим гуртом добрих духів. Оболоки на заході сірішали й сірішали, великий жовтавий місяць сходив на небосхилі, відбиваючись у ставу, на який Велителька Вітрів кидала то тінь, то світло, а іноді брижила його гладеньку поверхню.
Пані Кент ніколи не прилучалася до їхнього товариства, проте, як пересвідчилася Емілі, вона постійно стежила за ними через кухонне вікно. Тедді та Ільза співали шкільних пісеньок. Ільза вголос читала вірші, Емілі розповідала казки; або всі сиділи у святобливому мовчанні, кожен поринав у свої заповітні мрії, а тим часом коти гасали по цілім узгір’ї і врешті-решт навколо домівки, неначе скажені. Вряди-годи з радісним нявчанням підбігали до дітей і знов утікали, грайливі та спритні. У присмерку їхні очі блищали, мов коштовне каміння, а хвостами махали, як барвистим пір’ям. Вони створювали атмосферу кипучого, навіть дещо нервозного життя.
— Ах, як добре бути на світі, жити, як ми, правда ж? — спитала одного разу Емілі. — Хіба не жахливо було б, якби людина взагалі не народилася?
Однак життя-буття нашої Емілі безхмарним не було. Про це незмінно дбала тітка Елізабет. Вона дозволила Емілі провідати хворого Тедді з великою неохотою, дала свою згоду лишень тому, що доктор Барнлі твердо приписав це зробити.
«Тітка Елізабет неприхильна до Тедді, — писала Емілі в одному з листів до батька, що множилися на горищі. — Коли я вперше попросила її дозволу піти до Кентів, вона суворо на мене поглянула й запитала, що за один отой Тедді. „Таж ми взагалі не знайомі з тими Кентами й нічого про них не знаємо, — казала вона. — Пам’ятай, Емілі, — Мурреям не личить мати справу з абиким“. На це я відказала, що я не Муррей, а Стар, — ти ж бо теж мовив так, любий тату. Я не хотіла бути нечемною, але тітка Елізабет заявила, мовляв, я зухвала, й цілий день не промовила до мене ні слова. Їй, певно, здавалося, що це дуже суворе покарання, хоч мені, казати правду, нецікаві розмови з нею; тільки ж прикро, коли в оселі, у власній твоїй родині, запановує недобрий настрій. А втім, відтоді вона дозволяє мені навідувати Тедді, оскільки, як я зауважила, доктор Барнлі має на тітку Елізабет дивовижний вплив. Не розумію цього виразу до пуття, тому підкреслила його. Рода казала мені колись, мовби тітка Елізабет виношує задум одружити доктора Барнлі з тіткою Лаурою. Але то неправда… Сьогодні в тіток на підвечірку була пані Томаса Андерсон. (Пані Томаса — жінка огрядна, її бабця походила з роду Мурреїв, а більше нічого про неї не знаю). Вона спитала тітку Елізабет, чи, на її думку, доктор Барнлі одружиться знову; тітка ж Елізабет відказала, що ні, крім того, вона взагалі не вважає повторні шлюби за справжні. Пані Андерсон сказала на це: „А я гадала, він одружиться з Лаурою“. Тітка Елізабет лиш кинула на неї поглядом, не мовивши нічого. Не буду приховувати: я інколи дуже пишаюся тіткою Елізабет, хоча й не люблю її.
Мій любий тату, Тедді — дуже милий хлопець. Мені здається, він тобі сподобався б. Малює предивно, просто розкішно; колись він стане великим художником і тоді намалює мій портрет. Свої малюнки він ховає в сіннику, бо мати його не любить на них дивитися. А свистіти вміє, мов той дрізд. Лісок, де вони живуть, — прегарний, особливо коли смеркає. Цієї пори там завжди так добре бавитись! Велителька Вітрів поміж деревами робиться маленькою-маленькою, коти — такі ласкаві, такі ніжні, так лащаться до нас! Господиня котів — пані Кент; Тедді боїться, що вона їх утопить, як він буде надміру їх пестити. Вже втопила одне кошеня, бо їй здавалося, ніби Тедді любить його сильніше, як її. А це неправда: Тедді дуже відданий своїй мамі. Наприклад, миє тарілки й полумиски, і взагалі — допомагає в хатньому господарстві. Ільза говорить, що хлопці в школі насміхаються з нього, обзивають його бабою, але я вважаю, що він чинить правильно, і шаную його тим паче. Тедді хоче мати пса, однак мама його не погоджується. Я гадала, що тітка Елізабет є справжньою тиранкою, та пані Кент — „справжніша“. Тільки ж вона любить Тедді, а тітка Елізабет мене не любить.