Зате пані Кент не любить ні Ільзу, ні мене. Звісно ж, не каже цього, але ми відчуваємо: ні, не любить. Ніколи не запросить нас лишитися на чай… А втім, ми з нею дуже чемні. Либонь, ревнує сина до нас, бо Тедді нас любить. Тедді подарував мені свій образок Чорноводдя, але застеріг, щоб я не показувала малюнка його матері й навіть словом про нього не прохопилася, бо вона, мовляв, буде плакати. Пані Кент — особа вельми таємнича, подібна до деяких жінок у книжках. У неї завжди голодні очі, попри те, що харчів у господі вдосталь. Вона нікуди не ходить, бо через вибух лампи на щоці має шрам. Коли я почула про це, любий тату, — мені аж кров захолола в жилах. Як я вдячна тітці Елізабет, що в нашому домі світять лише свічки! Деякі традиції Мурреїв дуже розумні. Пані Кент — жінка побожна, стає на молитву навіть удень. Тедді розповідає, що перед своєю появою на світ начебто жив у іншому світі, де було два сонця — одне червоне, а друге блакитне. Тож дні були червоними, а ночі — блакитними. Не знаю, звідки це прийшло йому на розум, але як образ мені до вподоби. А ще він твердить, наче ріки там плинуть медом — аж ніяк не водою. „Що ж ти робив, коли був спрагнений?“ — запитала я. „Там спраги не відчуваєш“, — була відповідь. А мені здається, що це приємно — бути спрагненим. Я люблю спрагу, бо тоді студена вода є такою смаковитою! Я воліла б жити на Місяці — адже там дуже гарно, сріблясто.
Ільза твердить, що Тедді має любити її більше, ніж мене, бо вона, мовляв, потішніша. Але то неправда. Я теж доволі потішна, якщо мене не гризе сумління. Можливо, Ільза хоче, щоб Тедді вподобав саме її; а втім, вона не ревнива.
Мене тішить, що тітка Елізабет і тітка Лаура в один голос схвалюють мою дружбу з Ільзою. Нечасто трапляється, щоб обидві схвалювали те саме. Дедалі більше звикаю до колотнеч і перепалок з Ільзою — вже так гостро тим не переймаюся. До того ж, коли в мені зануртує кров, я лаюся не згірш од неї. Зчиняємо сварку приблизно раз на тиждень, але миримося швидко — Ільза каже, буде нудно, якщо вряди-годи не сваритися. Вона ніколи не гнівається двічі з тої самої причини. Вчора обізвала мене підлабузницею, ящіркою, ще й беззубою гадюкою. Та я не образилася, бо знаю, що не є ні підлабузницею, ні ящіркою, ані беззубою гадюкою. І вона це знає! Я не вигадую для неї жодних прізвиськ, бо це непристойно, і панянкам таке не личить. Я тільки посміхаюся, а це дратує Ільзу сильніше, ніж якби верещала й тупала ногами, як вона. Тим-то й мені від часу до часу доводиться так робити. Тітка Лаура говорить, що я не повинна ретельно занотовувати виразів, яких уживає Ільза, що я радше повинна давати їй добрий приклад, бо вона безталанна дитина, про яку ніхто не дбає і яку ніхто не виховує. А я хотіла б, щоб мені дозволяли вживати деякі з її виразів, адже вони сповнені такого запалу! Ільза переймає їх від свого батька. Мої тітки, як на мене, трохи дивакуваті. Одного разу, коли в нас на підвечірку був пастор Дейр, я під час розмови сказала слово „бик“. Я саме розповідала, як ми з Ільзою переходили пасовище й сильно перелякалися, угледівши там бика. Коли ж пастор відійшов, тітка Елізабет страшенно вилаяла мене, заборонивши будь-коли вживати слово „бик“. А вона сама під час чаювання говорила про тигрів (розмова точилася навколо місіонерів); не розумію, чому говорити про биків менш пристойно, ніж про тигрів. Безперечно, бики — тварини дуже хижі, але ж і тигри є хижаками, та ще й якими! Тітка Елізабет каже, ніби вони завжди, коли в домі гості, змушені через мене терпіти сором. Минулого тижня до нас завітала пані Локвуд зі Шрусбері, вона завела розмову про пані Фостер Бек, молоду заміжню жінку; я зауважила, що доктор Барнлі вважає її з біса вродливою жінкою. Тітка Елізабет скрикнула: „Емілі!“ — скрикнула з неабиякою досадою. Лице її аж поблідло від злості й обурення. „Це сказав доктор Барнлі, — заволала я з плачем. — Я тільки повторила його слова“. І справді: доктор Барнлі мовив це того самого дня, в присутності пана Джеймсона, що, як і пані Локвуд, проживає в Шрусбері. А ще того дня мені вдалося побачити справжній напад люті в доктора Барнлі. Пані Сіммс щось там спартолила на кухні. Шал його був нестримним. З його великих жовтавих очей аж іскри сипалися, він копнув крісло, схопив солом’яний кошик і пожбурив його в стінку, викинув за вікно вазон, при тому викрикуючи страшні прокльони. Я сиділа на софі, не зводячи з нього очей, геть приголомшена. Це було так здорово! Я шкодувала, коли він охолов, шкодувала, що гнів його минувся так швидко, але в нього норов Ільзи — довго навісним не буває. Втім, на Ільзу він ніколи не гнівається. Ільза каже, ліпше б уже гнівався, аніж не звертав на неї, на свою дитину, жодної уваги. Вона — сирота, як і я. Минулої неділі вона пішла до церкви у своїй старій, вицвілій блакитній суконці. Спереду на тій суконці видніла велика масна пляма. Тітка Лаура, повернувшись додому, плакала, потім говорила про сукню з пані Сіммс, бо не сміла сказати докторові Барнлі. Пані Сіммс була незадоволена, мовляв, не її справа — опікуватись Ільзиними суконками. Але згодом умовила доктора Барнлі справити Ільзі нове платтячко з білого мусліну. А самій Ільзі порадила краще дбати про свої речі, через що Ільза запала у справжній шал, прожогом кинулася до своєї кімнати й подерла на клапті оту новеньку муслінову суконку. Пані Сіммс заявила, що відтепер не піклуватиметься про дитину, для якої єдиним відповідним убранням є стара злиняла суконка. Вона, мабуть, не знає, що плаття було заплямоване. Тож я віднесла суконку Ільзи до Місячного Серпа, де тітка Лаура відчистила її, полагодила й сховала пляму під кишенькою, котру сама ж і нашила. Ільза мовить, що подерла суконку одного з тих днів, коли не вірує в Бога і їй однаково, що вона коїть. Недавно Ільза виявила вночі у своїй постелі мишу, то вона просто викинула її на підлогу. Яка ж вона хоробра! — я б ніколи на таке не зважилась. То неправда, мовби доктор Барнлі ніколи не посміхається. Нечасто, але посміхається. І то не очима, а самими вустами, що справляє не надто приємне, якесь тривожне враження. Зазвичай він сміється голосно і, сказати б, уїдливим сміхом — ну, зовсім так, як дядечко Малого Джима.