Потай в душі Емілі усвідомлювала: вона, властиво, взагалі не повинна відвідувати садибу Високого Джона. Їй не забороняли туди ходити просто тому, що тіткам і на думку не спало б, що членкиня їхньої родини може забутися до такої міри, так занедбати найсвятіший обов’язок родової солідарності, аж заплющити очі на гостре непорозуміння між Мурреями та Салліванами, яке тривало протягом життя двох поколінь. То була спадщина, котру всякий порядний Муррей мусив берегти аж до смерті. Та, коли вибігаєш у поле з розпатланою Ільзою, традиції втрачають свою силу, надто якщо тебе манять зелені солодкі яблука.
Одного вересневого вечора Емілі самотою подалася аж до майстерні Високого Джона. Сутеніло. Відколи повернулася зі школи, вона цілий час була вдома сама. Тітки з кузеном Джиммі поїхали до Шрусбері, обіцявши повернутись, як смеркатиме. Ільза теж вирушила з батьком до міста, однак не до Шрусбері, а до Шарлоттетауна, аби купити поважну річ: під впливом пані Сіммс доктор постановив справити дочці зимове пальто. Спочатку Емілі було вельми добре в цілковитій тиші, любо було відчувати свою незалежність. Почувалася значною особою, адже їй довірено пильнувати цілий будинок. З’їла вечерю, залишену тіткою Лаурою на жаровні (щоб не вистигла), й пішла до молочарні, де випила ні багато ні мало шість кухлів молока. Вона не мала до цього і найменшої охоти, але здебільшого їй забороняли пити молоко, відставлене на сметану, тож нині належало скористатися з такої чудової оказії, оказії, що може повторитися дуже нескоро. Тітки так і не здогадалися, хто став винуватцем зникнення молока, — кожна підозрювала в цьому дрібному переступі іншу, — тож Емілі ця провина минулася геть безкарно. Тільки не слід робити неслушних висновків; Емілі мала бути вистежена й покарана за непослух: сумління мусило схилити її до визнання своєї вини. Але, на жаль, треба зазначити, що сумління жодної хвилини не мучило її через випите молоко. Натомість чи не сама доля призначила їй цього вечора тяжко страждати, страждати з причини цілком інакшої.
Споночіло зовсім. Емілі не мала ані найменшого бажання вертатися до порожнього, похмурого будинку. Тож вона попрямувала до Джонової майстерні, де не застала нікого. Але певні ознаки вказували на досить напружену працю Високого Джона, перервану, здається, недавно і на короткий час. Тож Емілі вмостилася на дошках і взялася розглядатись навколо, шукаючи очима чогось їстівного. Жадані яблука лежали вряд на звичному своєму місці, на сволоці. Тут Емілі відчула нездоланний потяг до «солодкого».
Вона стала навшпиньки, щоб ліпше бачити, і вподобала собі найбільше яблуко. Тоді присунула столик до стіни й, вилізши на нього, зняла зі сволоку смаковиту здобич. Їла жадібно. Тримала в пальцях недогризок, коли зайшов Високий Джон. Кивнув їй головою і роззирнувся довкола, ніби з якоюсь неохотою.
— Я саме вечеряв, — озвався він. — Дружини немає вдома, тож мушу дбати про себе сам.
І заходився мовчки пиляти дошки. Емілі пересіла на сходини побіля дверей і взялася лічити зернятка в недогризку. Прислухалася до свисту й співу Велительки Вітрів та в думці складала «Опис Майстерні Високого Джона при Світлі Ліхтаря». Повернувшись додому, вона негайно занотує цей «Опис» у себе на горищі. Саме шукала потрібного виразу, якого бракувало для закінчення певного речення, коли Високий Джон рвучким рухом обернувся до неї, враз переставши стругати дошки.