— А де велике солодке яблуко, що лежало он там, на сволоці? — запитав чудним голосом.
— Я… я… я з’їла його, — пробелькотіла Емілі. Високий Джон заломив руки й подивився на Емілі з жахом.
— Най святі хоронять нас від усякого лиха, дитино! Ні, ти не з’їла того яблука — правда ж? Говори: не чіпала його?
— Я не знала, що не можна, — відповіла перелякана Емілі. — Я з’їла його.
— Не можна?! Слухай, мала! Те яблуко було просякнене отрутою для щурів. Ці потвори геть замучили мене, це справжня кара, тому я поклав собі вивести їх.
І ось приходиш ти, і з’їдаєш яблуко, що здатне заподіяти певну смерть щонайменше дюжині тих потвор!
Високий Джон побачив, як личко Емілі враз пополотніло. І лиш майнув перед його очима бавовняний фартух: Емілі вибігла з майстерні й щодуху помчала через темне поле. Гнав її головний інстинкт недужої тварини — опинитися у своїй норі! Вона прагнула добігти додому раніше, як віддасть Богові душу. Перетнула поле з шаленою швидкістю і, наче метеор, увірвалася до будинку. Скрізь темно і тихо. Ще нікого немає! Емілі аж скрикнула від розпачу. Невдовзі прийдуть, знайдуть її задубілою, охололою, зчорнілою… Все скінчиться для неї на цьому розкішному світі, а чому? Бо з’їла яблуко, що, на її думку, існувало саме для того, щоб бути з насолодою з’їдженим. Ні, це неймовірно… вона не хоче вмирати!
А проте… Проте мусить умерти. Зараз вона сподівалася лиш на те, що родина повернеться до того, як вона склепить очі навіки. Це так моторошно — конати самотою в цьому великому, безлюдному Місячному Серпі! Вона не важилась податися кудись, аби їй допомогли, врятували її. Може померти дорогою, в темряві — о, це було б найстрашніше! Їй навіть на думку не спало, що порятунок — можливий. Гадала, як проковтнеш отруту, то смерті вже не минути.
Руки її тремтіли, однак запалити свічу спромоглася. Тепер було не так страшно, принаймні з темряви проступили знайомі предмети. Емілі — бліда, перелякана, самотня — постановила мужньо дивитися смерті у вічі. Не вільно їй зганьбити імення Старів та Мурреїв. Міцно стиснувши руки, вона силкувалася приборкати дрож. Як довго ще їй жити? Високий Джон сказав, що та отрута спроможна вигубити «з дюжину тих потвор». Здається, він ще пробурчав, що вони поздихали б «за один змиг ока». Що означає цей вираз? Як довго триває отой «змиг ока»? Чи смерть від отрути є болючою?
Емілі мала доволі туманні уявлення про дію отрути: чула колись, ніби це спричиняє тяжкі страждання. Ох! А ще зовсім недавно вона почувалася такою щасливою! Гадала, що житиме й житиме, напише велику поему і стане такою ж славетною, як пані Гіменс. Учора ввечері вона вкотре посварилася з Ільзою і ще не залагодила цієї колотнечі, ніколи вже не залагодить. Як побиватиметься Ільза! Треба написати до неї, щоб вона знала: їй все пробачено. Та чи подужає написати? О, як похололи її руки! Невже це ознака смерті, що наближається неухильно? Чула або читала десь, мовби руки людини, що при смерті, поступово крижаніють. А ще хотіла знати, чи не чорніє її обличчя. Схопила свічу — й бігом по сходах до гардеробу. Там висіло дзеркало, єдине в усій господі, що не було зависоким для Емілі. Досить лише зірвати запону — і можеш побачити своє віддзеркалення. В будь-яких інших обставинах Емілі заклякла б од жаху на саму тільки думку зайти до гардеробу ввечері, присвічуючи собі самотньою свічкою з миготливим вогником. Але нині великий страх цілком витіснив менші страхи. Вона придивилася до себе у свічаді: такими блідими бувають лише обличчя мерців. Так, так… То це обличчя, що помирає?
Зненацька в Емілі сталася глибока зміна, озвалася якась спадкова риса, що доти дрімала собі на дні душі. Вона враз перестала тремтіти. Й віднині приймала вирок долі з жалем та гіркотою, проте спокійно.
— Не хочу вмирати, але, якщо вже мушу, то смертю, гідною нащадка Мурреїв, — промовила вголос. Десь вона вичитала подібну до цієї гучну фразу, великою мірою співзвучну теперішнім обставинам. Однак треба поспішати. Лист до Ільзи — найневідкладніша справа. Емілі рушила до кімнати Елізабет, аби переконатися, що в її, Емілі, шухляді з правого боку письмового столу — все на місці. По тому піднялася на горище. На стінах і на підлозі від непевного пломінця свічі затанцювали тіні, та це не могло вже налякати Емілі.
«І подумати тільки: сьогодні я була в такому злому гуморі лишень через те, що мені не подобається моя спідниця», — міркувала вона, простягаючи руку до любого поштового паперу. То буде її останній у житті лист. До батька писати не треба: вони незабаром зустрінуться. Ільза ж мусить отримати від неї листа — дорога, любляча, гаряче люблена Ільза, що саме напередодні обізвала її дуже прикрими словами й тепер до скону буде мучена докорами сумління.