— Так, — відказала вона, — і я завжди вірю, що Бог є, як проведу з вами вечір.
Насамкінець, коли картопля бувала готова, кузен Джиммі урочисто підносив кожному по бульбині. Вони розламували їх на дві половини, посипали сіллю, котру Емілі свого часу принесла в маленькій коробочці й сховала під сосною, та їли з неабиякою насолодою. Жоден бенкет не справляв такого задоволення олімпійським богам, як цим дітям учта, де єдиною стравою була присолена бульба. Врешті-решт, надходила тітка Лаура, а здебільшого крізь темну, холодну далечінь долинав її сріблястий голос: «Емілі!» Ільза і Тедді квапливо прощалися, Емілі брала на руки Зухвалу Сел Другу і дбайливо вкладала її спати в собачій будці, де підтримувалися чистота і порядок, попри те, що собаки там не спали вже багато літ. Емілі була б нещасною, якби з Зухвалою Сел Другою трапилося щось лихе.
Це кошеня подарував їй старий Келлі, мандрівний гендляр. Він навідувався до Чорноводдя раз на два тижні, від травня до листопада, і так тривало вже років із тридцять. Заходив або заїжджав на візку, що його тягнув гнідий присадкуватий кінь. Перспектива проїхатись на тому візкові приводила Емілі в захват, хоч і була малоймовірною. Попри те, вона вірила, що це особливе, рідкісне задоволення.
Старого Келлі та Емілі зв’язувала міцна дружба. Їй подобалося його червоне, виголене обличчя, блакитні очі, солом’яне волосся, його вуста, кумедно витягнені внаслідок безупинного посвистування протягом не років, а десятиріч. Старий гендляр завжди мав у кишені якийсь гостинець для Емілі, який вручав крадькома, коли тітка Елізабет відверталася. Крім того, ніколи не проминав їй сказати, що, либонь, незабаром вона й про заміжжя почне думати; старий Келлі гадав, ніби найпевнішим способом догодити будь-якій особі жіночої статі, без огляду на вік, є загравання з нею на тему близького одруження.
Одного разу він подарував їй крихітне кошеня. Емілі захоплено прийняла живий гостинець, та, коли старий гендляр від’їхав, тітка Елізабет заявила руба — мовляв, у Місячному Серпі ще одного кота не буде.
— О, прошу тебе, тітко Елізабет, дозволь мені залишити це котенятко, — благала Емілі. — Він тобі анітрохи не заважатиме. Я маю великий досвід у царині виховання котів. Я ж бо така самотня, коли поруч немає котика. Майк знай собі ганяє за чужими котами, ніколи не складе мені компанії; до всього іншого, з натури він не такий пестунчик, як була моя Сел. Прошу тебе, тітко Елізабет!
Тітка не поступилася. Того дня вона перебувала в дуже лихому настрої, і то з невідомої причини, а це конечно робило її невблаганною. Тоді не зважала на будь-які аргументи, й Лаура з Джиммі мусили тримати язика на припоні. Кузен Джиммі отримав розпорядження віднести кошеня на берег Чорної Води і втопити. Емілі, зачувши жорстокий наказ, негайно зайшлася плачем, та це тільки погіршило настрій тітки Елізабет, а тим і всю справу. Її це настільки розгнівало, що кузен Джиммі не посмів навіть винести кошеня до кухні, як намірявся перше.
— Забереш цю бестію до озера, кинеш у воду, потім негайно сюди і скажеш мені, що справу зроблено, — з неабиякою злістю командувала Елізабет. — Я вимагаю послуху! Місячний Серп не буде притулком для котів, не потрібних старому Келлі!
Кузен Джиммі рушив виконувати розпорядження Елізабет. Під час обіду Емілі навіть не торкнулася їжі. А після в жалобному настрої прокралася до саду і далі, бігом перетнувши пасовище, дісталася озера. Відчувала, що мусить іти, хоч і не знала, навіщо. Наблизившись до озера, вона почула несамовитий жалісний нявкіт. У прибережних заростях, скулившись від холоднечі, сидів маленький котик, увесь промоклий, а старий мішок, що в нього зашив бідолашну тваринку Джиммі, геть подертий, розпоротий котячими кігтями, погойдувався на воді неподалік берега.
Емілі анітрохи не думала про наслідки своїх дій. Грузнучи в прибережному намулі по коліна, вона підійшла до котенятка й піднесла його. Вона аж кипіла від обурення, тому не відчувала ні холодної води, ні крижаного вітру. З котеням під пахвою щодуху помчала назад, до Місячного Серпа. Страждання тварин пробуджували в ній гостре співчуття, цілком виводили її з душевної рівноваги. Пригортаючи котеня до грудей, вона влетіла до кухні.
— Тітко Елізабет, — крикнула Емілі, — котеня не потонуло, і я залишу його тут.
— Ні, не залишиш, — відрізала тітка.
Емілі дивилася тітці просто в вічі. Знов відчувала ту дивовижну силу, що вступила в неї тоді, як тітка Елізабет ладналася вкоротити їй волосся.
— Тітко Елізабет, це бідолашне котенятко перемерзло, заледь не сконало, воно всіма покинуте й безмежно нещасне. Страждало кілька годин поспіль! Його не можна топити вдруге.