І обернулася до пічки лицем. Емілі не одразу збагнула її наміри. Та, бачачи, як учителька відчиняє заслінку пічки, як нахиляється до полум’я з її рукописом, її віршами, дівча схопилося і, наче молодий тигр, кинулося на панну Браунел.
— Ви не спалите їх, не дістанете їх! — скрикнула вона. І, вирвавши зошита з хижих рук учительки, сховала його в кишеню свого допотопного фартуха. Дивилася на панну Браунел з холодною лютістю. В її очах знову з’явився Мурреївський погляд, і, хоч панна Браунел не була до нього така чутлива, як тітка Елізабет, а все-таки внутрішньо знітилася перед затаєною силою, що била на неї з очей цієї морально катованої дитини. Здавалося, вона будь-якої миті ладна стрибнути на вчительку, щоб кусати її і дряпати.
— Дай мені вірші, Емілі, — сказала вже менш упевненим тоном.
— Не дам, — гостро відказала Емілі. — Вони належать лише мені. Ви не маєте права їх відбирати. Я писала їх на перервах, тож правил поведінки не порушувала. А ви… — тут Емілі неприязно поглянула в крижані очі панни Браунел, — ви несправедлива, деспотична особа.
Панна Браунел неквапливо повернулася на місце.
— По обіді, Емілі, я завітаю до Місячного Серпа, щоб розповісти про твою поведінку тітці Елізабет.
Спочатку Емілі була занадто збуджена, занадто втішена збереженням своїх любих поезій, аби замислюватись над погрозою вчительки. Лиш коли піднесення минуло, обняв її страх. Збагнула, що на неї чекає неабияке випробування. Проте в жодному разі не віддасть своїх поезій, жодного вірша не віддасть, не зважаючи на те, що з нею робитимуть. Повернувшись додому, вона негайно вибігла на горище й сховала вірші всередині старої отоманки. Безперестану збиралося їй на плач, але здушила сльози в собі. Прийде панна Браунел, а вона не повинна бачити її з червоними повіками. Та в серці відчувала пекучий біль, ще гостріший від здавлених сліз. Її таємну святиню, на її горе, було викрито і спаплюжено, опоганено. Проте найтяжче випробування ще чекає на неї попереду, в цьому вона не сумнівалася. Тітка Елізабет, безперечно, стане на бік учительки. Емілі аж здригнулася, пройнята жахом перед домашнім судом найвищої інстанції. Здригнулася, бувши вразливої вдачі, знічена перед загрозою відвертої несправедливості. Справедливого вироку вона б не страшилася. Але відала достеменно, що, поставши перед об’єднаним трибуналом тітки Елізабет і панни Браунел, вона може зазнати самої лише кривди.
«І батькові про це писати несила», — подумала, тяжко зітхаючи. Незаслужений сором, який упав на неї, був надто пекучий, щоб могла «виписати» його, тож годі було сподіватися звідкись якогось полегшення.
Взимку в Місячному Серпі вечеряли, тільки-но кузен Джиммі повертався додому після вечірньої відправи в церкві. Тож Емілі наразі полишили саму. Скулена, вона сиділа на горищі, поринувши в гіркі роздуми.
Поглядала у вікно на сонний, сказати б, краєвид, який іншим разом зачарував би її. За відлеглими білими пагорками, крізь віття дерев де-не-де проглядали червоні оболоки; сніг у саду лежав під ослоною голих, тонких, немовби сплетених гілок; небо на південному сході палало пурпуровим відблиском призахідного сонця, а над гайком Високого Джона завис прегарний сріблястий місячний серпик — молодик. Однак сьогодні Емілі не могла насолоджуватись краєвидом, навіть найчарівнішим.
Враз угледіла вона панну Браунел, що прямувала до Місячного Серпа під осніженим гіллям берез. Йшла твердим, чоловічим кроком.
— Був би мій батько живий, — мовила Емілі, споглядаючи на неї згори, — ти вийшла би звідси охочіше, ніж заходитимеш!
Спливали хвилини, і кожна видавалася Емілі вічністю. Врешті-решт, по неї прийшла тітка Лаура.
— Елізабет кличе тебе до кухні, Емілі.
Голос Лаури був лагідним, але сумним. Емілі насилу стримала сльози. Нестерпною була їй думка, що й тітка Лаура винуватить її в неслухняності, однак не в силі була пояснити їй все без плачу. Тітка Лаура стала б їй співчувати, а це вмить розгартувало б її. Мовчки вона спустилася по сходах, тітка Лаура слідом за нею, й обидві зайшли до кухні.
Стіл був накритий до вечері, яскраво горіли свічки. Тітка Елізабет сиділа при столі, випроставши спину, її обличчя виражало незламну рішучість. Панна Браунел розсілася в кріслі-гойдалці, її безбарвні очі блищали переможно й хижо. Грала в них підступність, а ще були повні неначе отрути абощо. Ніс її був червоним, аж буряковим, що також не додавало їй чарівності.
Кузен Джиммі, нахиляючись, рубав дрова й вряди-годи посвистував. Зараз він ще дужче скидався на гнома, ніж будь-коли. Перрі не видно було ніде. Це аж ніяк не тішило Емілі, адже його присутність підтримала б її морально.