Сьогодні я вчила Перрі їсти з ножем. Він бажає засвоїти всі правила етикету. Крім того, допомагаю йому вивчити напам’ять вірша, якого має виголосити на шкільному іспиті. Я просила допомогти Ільзу, та вона обурилася тим, що він звернувся по допомогу до мене, й відмовила. А повинна б допомогти саме вона, бо декламує значно краще від мене. Я, декламуючи, надто хвилююся.»
14 червня
«Тату, любий! Сьогодні на уроці була контрольна робота, і я дізналася, що, як наводиш чужі слова, то треба ставити такий знак: „“. Донині я й не здогадувалася про це. Мушу переглянути мої листи до тебе й скрізь, де треба, розставити ці знаки. А після запитання ставиться знак —? А коли пропускаємо літеру, належить писати апостроф, тобто кому в повітрі, отак: ’. Панна Браунел, хоч і ущиплива, та знає доволі багато і вчить нас цікавих речей. Пишу про це, оскільки прагну бути шляхетною й відзначати чесноти людей, котрих не люблю. А, до того ж, вона особа цікава, хоч і неприємна. Я описала її зовнішність і вдачу на цілому аркуші поштового паперу. Полюбляю описувати людей, котрих не люблю, навіть більше, ніж тих, що мені любі. Тітка Лаура у спільному нашому житті куди приємніша за тітку Елізабет, але писати волію таки про тітку Елізабет. Можу вільно описувати її вади, натомість почуваюся ницою і невдячною, коли висловлююсь не досить захоплено про любу тітку Лауру. Тітка Елізабет замкнула на ключ бібліотеку, постановивши, що я не читатиму її книжок, допоки не виросту. Якби ж я недбайливо ними користувалася, любий тату! А твердить, що так, недбайливо, бо в певному томі тонким олівцем я підкреслила всі слова, котрі видалися мені гарними. Та це аж ніяк не псує книжку, милий батечку! Ось деякі з тих слів: полонинка, перлистий, різнобарвний, улоговинка, лісистий, квітучий, буковий, слонова кістка тощо. Всі ці слова, любий тату, мені надзвичайно подобаються.
Тітка Лаура дозволяє мені читати свій примірник „Пілігрима“. Я назвала той високий пагорб край дороги, що провадить до Білого Хреста, Розкішною Горою. Таке-бо гарне узгір’я!
Тедді позичив мені три книжки поезій. Одна містить лише твори Теннісона; „Пісню Мисливця“ я вивчила напам’ять, отже, тепер вона буде належати мені довіку. Другий томик — це вірші пані Браунінг. Чудові! Хотіла би познайомитися з нею особисто. Можна припустити, що познайомлюся тоді, як помру, втім, це ще нескоро станеться! У третьому томику — тільки одна поема під заголовком „Зораб і Рустем“. Йдучи до ліжка, я плакала над нею. Тітка Елізабет спитала: „Чого шморгаєш носом?“ Я не шморгала носом, я лиш дуже гірко й щиро плакала. Відкрила їй усе, а вона сказала: „Ти й справді, либонь, навісна“. Однак не могла заснути, допоки не придумала іншого, щасливішого закінчення цієї поеми».
25 червня
«Любий тату!
Сьогоднішня дата виявилась для мене „фатальною“. Випустила в церкві цента, що покотився з лунким дзенькотом. Відчувала, як усі спрямували свої погляди на мене. Тітка Елізабет була дуже розсерджена. А невдовзі й Перрі випустив цента. Згодом пояснив мені, що зробив це навмисно, щоб мене підбадьорити, однак це мені не зарадило, бо всі, напевно, подумали, що я вдруге пустила з долоні монету. Хлопці є такими чудними! Сподіваюсь, пастор нічого не чув. Я починаю дуже його любити. А не любила його до минулої п’ятниці. В його родині самі лише хлопці, тож думаю, він не надто добре розуміє дівчат. У вівторок він завітав до Місячного Серпа. Ні тітки Лаури, ні тітки Елізабет удома не було, я порядкувала в кухні сама. Ввійшовши, пан Дейр примудрився сісти просто на Майка, що мирно спав собі в кріслі-гойдалці. Йому було зручно, зате Майкові зовсім не зручно. Щоправда, пастор не сів йому на живіт, бо в такому разі, мабуть, заподіяв би йому смерть, — сидів на ногах і хвості. Майк жалісно нявчав, але пан Дейр, будучи глухуватим, не чув нявкоту, а я не сміла йому сказати. Втім, кузен Джиммі надійшов саме тоді, як пастор питав мене, чи добре я знаю катехизм. Я відповідала: „Катехизм, так? Мені здається, є в катехизмі й такі слова: людино праведного серця, почуй це бідолашне німе звірятко. Підведись, якщо ти християнин“. Пан Дейр схопився на рівні й, угледівши кота, вигукнув: „Боже мій, справді! А мені все здавалося, наче піді мною щось ворушиться“.