— Тітка Елізабет ніколи про це не проситиме, — рішуче заперечила Емілі. — Занадто вона горда.
— Навіть заради врятування вашого гаю?
— Навіть заради врятування нашого гаю.
— Ну, іншого виходу я не бачу, — мовив Тедді, неначе вмиваючи руки. — Дивись, я намалював Високого Джона в чистилищі. Ось троє чортиків настромлюють його на розжарені вила. Я, власне, скопіював ілюстрацію до «Божественної комедії» Данте. Можу тобі подарувати.
— Ні, не хочу, — відказала Емілі й підвелася. Минули часи, коли уявні страждання Високого Джона могли її потішити. Але щось їй запало до голови — думка смілива, ба навіть зухвала. — Пора мені вертатися додому, Тедді, — незабаром вечеря.
Тедді сховав до кишені знехтуваний Емілі малюнок, що насправді був витвором великого таланту: вираз муки й жаху на спотвореному обличчі Високого Джона був гідний пензля видатного художника. І рушив додому, ламаючи голову над тим, як допомогти Емілі. Недобре, коли така дівчинка, як Емілі, з ласкавими сірими очима та усмішкою, що навіває низку найпрекрасніших дум та мрій, усмішкою, що її неможливо передати словами, — коли така дівчинка є нещасною. Тедді був настільки зажуреним, аж додав ще кілька чортів на малюнку, де Високий Джон карався в чистилищі. Крім того, значно подовжив їм розпечені до червоного вила.
Емілі повернулася додому зі зморшкою рішучості, що різко окреслювала її вуста. Під час вечері їла більше, ніж зазвичай, а все-таки мляво, адже вираз обличчя тітки Елізабет міг позбавити апетиту будь-кого. Після вечері вислизнула з дому — втім, головним ходом. Кузен Джиммі саме порався в саду, однак не окликнув її. Емілі зупинилася на хвилину перед хвірткою й поглянула на стежку Високого Джона, а тоді на сосни гайка — високі, з темно-зеленою глицею, розкішні сосни. Чи споганять його чужі кроки, чи винищать його безжальні сокири вже протягом найближчого понеділка? Ця думка немов підострожила Емілі. Вона заглушила в собі вагання, тривогу й рішуче, швидким кроком повернула ліворуч, до таємничої дороги, що тягнулася вздовж Чарівної Гори. Вона ще ніколи не ступала цією дорогою, а вела дорога просто до Білого Хреста. Емілі не пішла — побігла до будинку, де мешкав парох отець Кассіді. Дві милі відокремлювали Місячний Серп від оселі священика, та Емілі пробігла цю відстань навдивовижу скоро. І не тому, що дорога була мальовничою, а тому, що прагнула якнайшвидше скинути з пліч тягар цієї справи. Силкувалася обміркувати, що скаже священикові, але цього разу фантазія її підводила. Ніколи доти не бачила католицького священика й не відала, як належить до нього звертатися. Священики були такими таємничими й незбагненними — більшою мірою, ніж пастори. Може, отець Кассіді страшенно розгнівається через її зухвалість і відмовить в її проханні. Може, й справді її прохання — жахлива зухвалість під кожним оглядом. І, до того ж, напевно, даремна зухвалість. Ймовірно, отець Кассіді не захоче стати на заваді доброму католикові, яким є Високий Джон, ще й на прохання малої єретички. Але заради врятування гаю Емілі готова була постати навіть перед колегією кардиналів. Була до краю схвильована, налякана тим невідомим, що на неї чекало, проте їй навіть на думку не спало повернути назад. Жалкувала тільки, що не наділа свого венеційського намиста. Хтозна — може, це хоч трохи прихилило б до неї отця Кассіді.
Тим часом дісталася оселі пароха. Капличку, що стояла перед нею, з чотирьох боків прикрашали скульптурні постаті чотирьох янголів. «Гарні», — поцінувала вона й водночас пожалкувала, що на церковці в Чорноводді немає жодного янгола. Чому всі янголи привласнені католиками? Однак не час про це розмірковувати, адже двері вже відчинилися й служниця дивиться питальним поглядом.
— Отець Кассіді є вдома? — спитала Емілі уривистим голосом.
— Так, є.
— Чи можна мені з ним побачитись?
— Прошу, заходь, — мовила служниця. Отже, не був отець Кассіді надто вже неприступним. А Емілі готувалася стати свідком якоїсь таємничої церемонії, можливо, навіть літургії. Служниця провела її до маленької вітальні, сама ж пішла по отця Кассіді, котрий, як вона повідомила, працює в садку. Це прозвучало дуже природньо й обнадійливо. Отець Кассіді не такий уже страшний, якщо любить поратися в садку.
Емілі з цікавістю розглядалася довкола. Покій був гарний, затишний: крісла — м’які, вочевидь зручні, скрізь багато квітів та образів. Не могла завважити нічого, що викликало б тривогу, крім… крім величезного чорного кота, що сидів на книжковій шафі. Емілі обожнювала котів і радо приятелювала з кожним котячим створінням, де б і коли б його не зустріла. Але такого кота ще їй не доводилось бачити. Мав золотаві безсоромні очі, що аж горіли на тлі чорної, неначе оксамитової шерсті. Здавалося, належав до цілком іншого класу тварин, ніж добре їй знайомі, такі милі й славні котики. Пан Дейр, либонь, не тримав би подібну бестію у своїй господі. Емілі знову стала боятися отця Кассіді.