Раптом двері відчинилися, і до вітальні зайшов отець Кассіді з наймилішою посмішкою на вустах. Емілі спрямувала на нього допитливий погляд, свій неповторний бистрий погляд, яким вочевидь обдарували її небеса, і в одну мить перестала боятися отця Кассіді. Священик виявився високим на зріст і плечистим, із темними очима й темним волоссям. До того ж, таким смаглявим, що шкіра й волосся були майже однаково темними. Емілі майнула думка, що він скидається на великий горіх.
Отець Кассіді приглядався до дівчинки, тиснучи їй долоньку. Емілі виглядала прегарно. Розпашілася від хвилювання й бігу, очі її блищали. Втім, головну увагу отця Кассіді привернули її вуха. Емілі навіть подумала, що, може, вони в неї не досить чисті.
— Торчкуваті вуха! — мовив пошепки отець Кассіді. — Торчкуваті вуха! Знаю: ти — посланниця добрих чарівниць, одразу видно. Сідай-но, ельфе, й повідай мені останні новини з двору Титанії.
Тепер Емілі почувалася, наче вдома. Отець Кассіді говорив її мовою, з м’яким, співучим акцентом, що притаманний ірландцям. Але сумовито похитала головою. З таким тягарем на серці вона не могла прийняти запропоновану їй роль посланниці ельфів.
— Я тільки Емілія Стар з Місячного Серпа, — визнала вона. І поспіхом додала, не бажаючи ховати обличчя під жодними масками: — Крім того, я протестантка.
— Дуже мила маленька протестантка, — мовив отець Кассіді. — Але мушу зізнатися, що розчарований. До протестантів я звик, адже тут їх чимало, однак минуло сто років, не менше, відколи останній ельф постукав у мої двері.
Емілі була ошелешена. Таж отцеві Кассіді не могло бути ста років. Виглядав щонайбільше на п’ятдесят. Можливо, католицькі священики живуть довше за інших людей. Розгубилася й не знала до пуття, що відповісти.
— Я бачу, ви маєте кота…
— Помиляєшся! — отець Кассіді похитав головою на знак заперечення й кумедно застогнав. — Це я в кота, а не кіт у мене.
Емілі мусила зректися подальших спроб осягнути розумом слова панотця. Був милий, однак незбагненний своєю мовою. І вона відступилася. Натомість мусила взятися до виконання своєї місії.
— Ви наче пастор, чи не так? — спитала вона боязко. Не була певна, що отця Кассіді годиться величати пастором.
— Наче так, — відповів той, усміхаючись. — А пастори й священики не можуть діяти чари. Тому й тримаю кота, щоб діяв чари замість мене.
— А як його звати? — поцікавилася Емілі.
— Бей. Він сам прибрав собі таке ім’я. Моя мати його не любить, бо він, мовляв, краде в неї сметану. Але мені це звинувачення видається безпідставним. Слухай-но, Бею, у нас гостює добра чарівниця. Облиш ти свою незворушність хоч зараз, благаю тебе.
Та Бей і не думав розлучатися зі своєю незворушністю. Кліпав зухвалими очима, задивившись на Емілі.
Чудні запитання ставив отець Кассіді! Емілі прийшло на думку, що ці запитання навіть сподобалися б їй, коли б не була такою пригніченою і зажуреною. Раптом отець Кассіді схилився над столом і запитав навпростець, без манівців:
— І що ж тебе мучить, дитино?
— Я така нещасна, — простогнала Емілі.
— Як багато, багато людей на світі. Кожен буває нещасним. Однак істоти з торчкуватими вухами не повинні бути нещасними. Тільки звичайні смертні мають право бути нещасними.
— О, будь-ласка, будь-ласка… — Емілі запнулася, не знаючи, як належить звертатися до священика. Чи він, бува, не образиться, якщо протестантка мовить до нього «отче»? Хтозна, але доведеться ризикувати: — Будь-ласка, отче Кассіді, — я маю клопіт, і ось прийшла просити тебе про велику ласку.
Емілі розповіла священикові всю історію від початку до кінця. Бей та отець Кассіді слухали з напруженою увагою. Коли ж скінчила, Бей кліпнув уже доволі привітним оком, а отець Кассіді звів брови вгору.
— Гм, то мені належить переконати Високого Джона не здійснювати його задум?
— Якщо це можливо, — благально шепнула Емілі. — Ох, це було б чудово!
— Боюсь, не в моїй владі відрадити його розпоряджатися своєю власністю. Розумієш, ельфе?
Емілі витлумачила ці слова як відмову. Не бажає застосувати владу своєї Церкви для підтримки протестантської справи. Отже, надії більше немає. І з дитячих очей бризнули сльози розпуки.