— Один із семи засадничих сюжетів світового письменства, — пробурмотів отець Кассіді.
— Що, пробачте?
— Так, нічого. Погана звичка міркувати вголос.
— Вона має нареченого, високого походження, але його родина не дає згоди на шлюб, оскільки вона, мовляв, лише дочка дроворуба.
— Ще один засадничий літературний конфлікт… Вибач, я знов за своє.
— Так от, через те його посилають до Святої Землі — воїном у хрестовому поході. З Палестини приходить вістка, що він загинув. Тоді Едита… Її звуть Едитою… постригається в черниці.
Емілі перервала оповідь, простягнувши руку по ще один шматок печива, втім, отець Кассіді негайно підхопив сюжетну лінію.
— І раптом її наречений вертається живим і здоровим. Завдяки сповіді старої няньки на смертному ложі, а ще завдяки знакові на руці дівчини розкривається таємниця її народження…
— Звідки ви знаєте? — спитала Емілі вражено.
— Здогадався, дитя моє. Я вмію відгадувати. Але що тебе в тому всьому непокоїть?
— Не знаю, як витягнути її з монастиря, — зізналася Емілі. — Прийшло мені на думку, що, може, ви знайдете спосіб.
— Гм, треба подумати… Тут нелегка справа, моя панянко. Що, власне, відбулося? Едита вступила до монастиря не тому, що мала внутрішнє покликання, а через розбите серце. Гм… ні, цього недостатньо… Стривай-но, Едита єдине дитя у своїх батьків?
— Так.
— Тоді справа ясна. Мала б сестру чи брата, то мусила б їх занапастити, що, звісно, є вкрай небажаним. Та, оскільки вона єдина в сім’ї дитина, ще й спадкоємиця високого панського роду, що провадить запеклу боротьбу з іншим родом, то виходом зі скрутного становища буде тільки одруження Копулетті й Монтеккі.
— Але ж імення в них інші.
— Це неважливо… Отже, виникає питання, що набуває загальнодержавного значення: чи можна в цій справі звернутися до Святого Престолу? Бо для остаточного розв’язання проблеми конче потрібна диспенза Ватикану…
— Диспенза? Це слово не вельми поетичне, його трудно вживати у віршованих творах, — зазначила Емілі.
— Безперечно. Але молоді панянки, що складають вірші, повинні вміти переборювати труднощі й бути готовими до них.
— О, тепер я дам собі раду, — сказала Емілі радісно. — Я вам така вдячна! Ви навіть не підозрюєте, яку полегкість мені справили. Вже за кілька тижнів моя поема може бути скінчена. Ціле літо я взагалі над нею не працювала. Одначе зовсім, певна річ, не байдикувала. Ми з Ільзою витворювали нову мову.
— Нову що — мову? Чи правильно я зрозумів?
— Так.
— А чим тебе не влаштовує твоя рідна мова? Чи ж тобі не досить рідного слова, незбагненна маленька істото?
— Досить. Авжеж, досить. Не для того ми творили нову мову. Кузен Джиммі найняв кількох хлопців, французів, садити бульбу. Нам було так нудно чути, як вони теревенили цілими днями по-французькому. А ми не годні були втямити ані слова! Тож Ільза і я напружили нашу фантазію, щоб вигадати мову, якої й вони не спроможуться зрозуміти. Наша мова зробила відтоді значний поступ, а коли буде цілком викінчена, хлопці-французи не зможуть підслуховувати наші розмови. Буде так весело!
— Не сумніваюсь. Але двійко дівчат, які витворюють нову мову, щоб досадити кільком бідолашним молодим французам, — про таке я досі не чував, — мовив отець Кассіді з якоюсь кумедною безпорадністю в голосі. — Та ви заколотниці! Я тремчу за майбутнє нашої країни.
— О ні, це несерйозно. Так, забава… А ще дівчата в школі просто шаленіють, як чують, що ми говоримо геть невідомою мовою. Дякуючи нашій мові, ми можемо зберегти будь-яку таємницю.
— Що ж, знаючи людську вдачу, я розумію, на чому ґрунтується ваша забава. Наведи-но мені якийсь приклад цієї мови.
— Нат мілан о сте дольман боте та Шрусбері фернас ра пое літанос, — проказала Емілі нарочито повільно. — Це означає: наступного року підемо до лісу коло Шрусбері по суниці. Кілька днів тому, на перерві між уроками, я крикнула це Ільзі через усе шкільне подвір’я. Всі просто отетеріли!
— Отетеріли? Гм, очікувана реакція… Повідай мені ще кілька речень вашою мовою.
— Мо траль лі деад себ ад лі мо трене. Мо бертраль себ мо бертрене дас стен деад е тінг сетра. Це означає: мій батько помер, мати померла теж. Мій дід і моя бабця померли давно. Гадаю, невдовзі я вмітиму писати цією мовою поезії, а відтак тітка Елізабет не в змозі буде їх прочитати, навіть якщо знайде.
— Ти маєш інші твори, окрім тієї епічної поеми?
— Атож. Короткі вірші, разом більше десятка.
— Не хочеш прочитати мені один із віршів?