— Прошу, пане Високий Джоне, — тут вона відкашлялася, — будь-ласка, залиште той чудовий гайок, який так люблю. Добре?
— Авжеж. Порядний ірландець завжди виконує те, що просить жінка. Це нас, ірландців, і занапастило. Ми завжди залежали від ласки чи неласки поближньої спіднички. Якби ти прийшла безпосередньо до мене, то здобула б те саме, що й завітавши до отця-пароха. Одначе мусиш дотримати другої частини нашої угоди. Яблука вже достигли, а щурів катма: забралися до пекла.
Емілі влетіла, як вихор, до кухні Місячного Серпа.
— Тітко Елізабет, Високий Джон не рубатиме гайок. Обіцяв не робити цього… Але натомість я маю вряди-годи навідувати його. Ти ж дозволиш мені, правда?
— Я думаю, ти ходила б до нього і без мого дозволу, — відказала тітка Елізабет. Але нині голос її був не такий суворий, як зазвичай. Вона ніколи не зізналась би, наскільки слова Емілі її втішили. Та весь її вигляд незаперечно свідчив про це.
— Ось лист до тебе. І я хотіла би знати, що це все означає.
Емілі схопила листа з цікавістю і занепокоєнням водночас.
Вперше вона отримала справжнього листа, листа — поштою, і це справило їй неабияке задоволення. Адресу було написано чітким енергійним почерком: Вельмишановна панна Емілія Стар, Місячний Серп, Чорноводдя. Але…
— Ти розкрила його! — вигукнула обурена Емілі.
— Аякже. Ти, панянко, не будеш отримувати листів без мого відома. Цікаво мені знати, з якого дива отець Кассіді пише до тебе, звідки це пішло? І що за дурниці наплетено в тому листі?
— Я ходила до нього в суботу, — визнала Емілі, бачачи, що шила в мішку вже не сховати. — Просила його вплинути на Високого Джона, щоб не допустити знищення гайка.
— Еміліє Берд Стар!
— Я одразу призналася, що є протестанткою, — сказала, майже викрикнула, Емілі. — Він розуміє все. Поводився, як звичайна людина. Я віддаю перевагу йому перед пастором Дейром.
Тітка Елізабет не відповіла. Хто приніс добру вістку, тому багато чого прощається. Обмежилася неприязним поглядом, та Емілі була занадто щасливою, аби зважати на це. Побігла з листом на горище і там взялася уважно читати.
«Перлиночко-Емілечко, — писав отець Кассіді. — Я бачився з твоїм приятелем і певен, що лісок твій буде врятований. Тож матимеш змогу стрибати там, як давніше, моя русалонько. Але, гадаю, ти маєш особисто попросити пана Саллівана зглянутись над любими твоїми деревами. І можеш бути спокійною: він — чоловік доволі розважливий. Треба тільки знати, що, коли і як. До речі, як там чується нова мова? Чи посувається твоя епічна поема? Сподіваюсь, ти вже не маєш клопоту з тим, щоб вивести „Дитя моря“ на чисту воду. Бувай і далі вірною приятелькою ельфів, а також твого захопленого шанувальника
Джеймса Кассіді
P.S. Бей тобі кланяється. Цікаво, як звучатиме „кіт“ вашою мовою? А втім, ти не знайшла звуків більш котячих, ніж у слові „кіт“, — хіба не моя правда?»
Високий Джон роздзвонював по всіх усюдах про звернення Емілі до отця Кассіді, сприймаючи цю подію як щось неймовірно потішне. Рода Стюарт висловила думку, мовляв, вона завжди знала, що Емілія Стар — дволика істота; панна Браунел заявила, що Емілі вже нічим і ніколи її не здивує; а доктор Барнлі називав її чортеням із дедалі сильнішим захопленням. Перрі сказав, що Емілі — «класна дівка», а Тедді пишався своєю ідеєю, адже то він порадив їй удатися по допомогу до отця Кассіді. Тітка Елізабет тримала все у собі, а тітка Лаура висловлювала думку, що вийшло на краще, однак могло бути гірше. Але хто ощасливив Емілі, так це кузен Джиммі.
— Мій сад був би знищений, а серце моє розбите, — сказав він. — Ти смілива й тямуща, Емілі. Я так тобі вдячний за те, що запобігла лихові.
Через місяць тітка Елізабет поїхала з Емілі до Шрусбері, щоб купити дівчинці зимове пальто. У крамниці зустріли отця Кассіді. Тітка Елізабет сухо вклонилася, а Емілі з радістю підбігла до нього.
— Що там чувати про диспензу з Ватикану? — пошепки запитав отець Кассіді.
Емілі вжахнулася: коли б це почула тітка Елізабет!.. Напевне, подумала б, нібито Емілі веде таємні перемовини з Папою Римським — перемовини, яких не вела й не може вести жодна добра пресвітеріанка, тим паче Мурреївна з Місячного Серпа, якщо вона, звісно, себе шанує. Втім, друга Емілі, що підсвідомо жила в ній, пишалася з таємного порозуміння між нею й священиком. Вона поважно кивнула головою, в очах засвітилося щире задоволення.
— Я отримала її без труду, — прошепотіла Емілі.