— Чудово, — відказав отець Кассіді. — Зичу тобі успіхів, і зичу від щирого серця! До побачення.
— Прощавай, отче Кассіді, — мовила Емілі, сприймаючи це прощання радше як своєрідну ланку в інтригах та змовах, ніж як звичайне «до побачення». І решту дня вона відчувала насолоду від цього тихого, небагатослівного порозуміння. Невдовзі отця Кассіді перевели до іншої парафії, та Емілі зберігала про нього спогади як про людину милу й таку, що розуміє ближніх своїх.
Розділ 20. Листи повітряною поштою
«Любий тату!
Нині серце моє кривавиться від болю й жалощів. Моя киця вранці сконала. Кузен Джиммі твердить, що її, вочевидь, отруїли. Ох, батьку мій милий, я так побивалася! То була така ніжна, ласкава кішечка! Я плакала, плакала, плакала без кінця. Тітка Елізабет обурилася: „Ти не зчиняла такого галасу, коли помер твій батько“. Які жорстокі, бездушні слова! Тітка Лаура була чулішою: „Не плач, дитино, я куплю тобі іншого котика“. Я бачу, вона теж не розуміє мене. Я не хочу іншого котика. А хоч би мала мільйон котів — все одно не замінять мені моєї киці.
Ми з Ільзою поховали її в гайку Високого Джона.
Я дуже вдячна Господу Богові, що земля ще не встигла промерзнути. Тітка Лаура подарувала мені коробку від взуття — домовинку для киці, — а ще невеликий сувій тонкого червоного паперу, в який ми загорнули нещасне тільце. На могилі поклали камінь, і я проказала: „Благословенний, хто помирає в Господі“. Коли ж розповіла про поховання тітці Лаурі, вона аж скрикнула: „Емілі, таж це жахливо! Ти не повинна була промовляти так над могилою кота“. А кузен Джиммі запитав: „Ти гадаєш, Лауро, що та невинна істота не є часткою Бога? Емілі любила це створіння, а всяка любов, поза сумнівом, є втішною Богові“. Тітка Лаура відказала: „Може, твоя правда, Джиммі. Але добре, що Елізабет не чула цього“.
Хай кузен Джиммі трохи не при своєму розумі (як подейкують), однак його розум є вельми глибоким і добрим.
Але ж, батьку, я почуваюсь такою самотньою, такою покинутою без моєї киці! Ще вчора, ввечері, вона бавилася зі мною, була ніжною і пестливою, а нині лежить мертва, схолола в гайку Високого Джона».
18 грудня
«Любий тату!
Я на горищі. Велителька Вітрів цієї ночі сильно гнівається на щось. Так сумовито висвистує за вікнами… Проте, як почула її вперше за сьогоднішній вечір, то блиснув мені „промінчик“. А чулася так, мовби угледіла щось таке, що діялося давним-давно, щось настільки прекрасне, аж була схвильована до глибини душі.
Кузен Джиммі каже, що падатиме сніг. Я тішуся. Люблю нічні хуртовини. Так приємно закутатись у ковдру і знати, що сніговиця до нас не сягне. Та, коли я обкутуюсь, тітка Елізабет говорить, мовляв, я кручуся. Як можна не відрізняти кутання від крутіння?!
Тішуся тим, що на Різдво буде сніг. Родинний обід Мурреїв сьогоріч відбудеться в Місячному Серпі. Наша черга прийшла. Торік обід відбувався в дядька Олівера, та кузен Джиммі занедужав на грип і не зміг поїхати, тож я залишилася з ним удома. Цього разу матиму змогу спостерігати за всім зблизька, і це сповнює мене радісного очікування. Опишу тобі потім усе, що побачу й почую, мій найдорожчий.
Мушу, батьку, щось тобі розповісти. Соромно, але, напевно, краще таки признатися. Минулої суботи справляли народини в Еллі Лі. Запросили й мене. Тітка Елізабет дозволила мені одягнути мою нову суконку з блакитного кашеміру. Дуже гарна суконка! Тітка Елізабет воліла спочатку, щоб кашемір був кольору темної бронзи, одначе тітка Лаура наполягла на блакитному. Я оглянула себе в дзеркалі й пригадала, як батько Ільзи сказав: „Була б навіть гарна, якби рум’янець на щічки“. І ну щипати себе за щоки, аж стали червоними. Червонощокою я виглядала значно краще, але так тривало недовго. Тож взяла червону вельветову квітку тітки Лаури й, зволоживши її, міцно натерла собі обличчя. І рушила на уродини. А там всі дівчата якось чудно поглядали на мене, втім, жодна не промовила ні слова — тільки Рода Стюарт хихотіла собі й хихотіла. Я вирішила раніше вернутися додому і вмитися, допоки мене побачить тітка Елізабет. Але випало так, що тітка Елізабет пішла до крамниці по якісь дрібнички, і ми зустрілися поблизу нашого дому. Вона придивилася до мене й спитала: „А що ти зробила з обличчям, Емілі?“ Згнітивши серце, я розповіла їй усе, тоді вона сказала поважно: „Хіба ти не розумієш, що принизила себе, Емілі?“ Саме це я й відчувала на святковому підвечірку в Еллі, тільки не вміла визначити словами. Тітка Елізабет, одначе, нітрохи не гнівалася. Веліла мені негайно вимити обличчя, а потім я чула (й не вірила власним вухам!), як вона голосно сміялася в комірці, оповідаючи мою пригоду тітці Лаурі. Ніколи не знатимеш, що спонукає до сміху тітку Елізабет. Кумеднішим було те, що Майк пішов за мною в середу на говіння до церкви, але ж тітка Елізабет не сміялася. Я зауважила його вже біля самої церкви, то взяла його на руки і з ним зайшла досередини. Тітка Елізабет не помітила нас. Коли ж пастор Дейр розпочав свою проповідь, Майк несподівано занявчав. Це прозвучало так лунко у великому порожньому нефі, що всі миттєво озирнулися на звук, тобто в мою сторону. Я почувалася винною і осоромленою. Не треба було й щік малювати: вони горіли пурпуром. Очі ж тітки Елізабет блищали зловісно. Пан Дейр не перервав молитви: він — глухуватий, тож нявчання не чув. Та всі інші добре чули й хихотіли собі стиха. По молитвах до нашої лавки підійшов пан Морріс і погнав Майка до виходу. Гнав завзято, аж чувся тупіт Майкових лап. Я тремтіла від страху, щоб він, бува, його не поранив, не вдарив ногою. Сама збиралася добряче вилаяти його назавтра, проте аж ніяк не бажала, щоб йому завдали якої шкоди. Врешті-решт, пан Морріс наздогнав бідолашного Майка і викинув його з церкви. Гонитва виглядала доволі потішно, але тепер я не сміялася зовсім — було мені то зимно, то гаряче — навпереміну.