Але насправді не мала такої надії — було видно. Одразу звернула мою увагу на те, що шнурок на моїм черевичку розв’язався.
— Тепер вона виглядає краще, — визнав дядько Олівер. — Не здивуюсь, якщо виросте красивою, здоровою дівчиною. Попри все…
Тітка Єва зітхнула й похитала головою на знак сумніву. Дядько Воллес не сказав нічого, тільки потиснув мені руку. Його долоня — зимна, немовби він — риба. Я ненароком наступила на шлейф тітки Єви, й тітка Рут не оминула сказати: „Яка ж ти незносна дитина, Емілі!“ Відтак зайшла тітці Рут за спину й показала їй язика. Дядько Олівер гучно сьорбає, коли їсть юшку. До святкового обіду ми видобули все срібне начиння, що зберігається в Місячному Серпі. Кузен Джиммі ділив смаженого індика і поклав мені зразу два шматки грудинки, бо знає, що я полюбляю біле м’ясо. Тітка Рут зауважила: „Коли я була малою дівчинкою, то вдовольнялася індичим крилом“. Тоді кузен Джиммі додав мені ще один кусень білого м’яса. Тітка Рут наразі замовкла, а по хвилині-другій мовила навпростець: „Я бачилася в Шрусбері з твоєю вчителькою, Емілі, й не вельми добрі речі про тебе почула. Була б ти моєю дочкою — гадаю, почула б іншу оцінку, не таку негативну“.
„Добре, що я не твоя дочка“, — подумала я. Але вголос не виповіла, бо тітка Рут додала ще: „Будь ласка, Емілі, не дивись на мене такими дурними очима, коли я звертаюсь до тебе“. А дядько Воллес докинув: „Шкода, що в неї такий нерозумний вираз обличчя“.
„Ви зарозумілі, деспотичні й безчесні!“ — вигукнула я подумки. А от доктор Барнлі такі речі завжди говорить вголос.
„Он чорнильна пляма в неї на пальці“, — знов озвалася тітка Рут. (Перед обідом я писала вірша).
І тут сталося щось неймовірне. Рідні завжди готують нам несподіванки. Озвалася тітка Елізабет: „Прошу тебе, Рут, і тебе, Воллес, нарешті лишити цю дитину в спокої“. Я вухам своїм не повірила. Тітка Рут була незадоволена, але в спокої мене лишила — тільки обурено засопіла, коли кузен Джиммі додав мені ще один кусень білого м’яса.
Поза тим, обід видався добрим і милим. Коли прийшла черга на пудинг, всі почали розмовляти, а я з насолодою слухати. Розповідали різні історії й кумедні випадки з життя Мурреїв. Навіть дядько Воллес сміявся, а тітка Рут оповідала всяку всячину про мою двоюрідну бабцю Ненсі. Розповіді були іронічними, але цікавими. Тітка Елізабет вийняла з шухляди вірша, написаного й присвяченого тітці Ненсі її нареченим, як була ще зовсім молодою. Виголосити вірша взявся дядько Олівер. Тітка Ненсі, вочевидь, була дуже вродливою. Цікаво, чи хтось напише колись вірша на мою честь? От, якби носила гривку, то, може, такий би знайшовся. Я спитала: „А тітка Ненсі й справді була такою красивою?“ Відповів дядько Олівер: „Ймовірно, була — сімдесят років тому“, а дядько Воллес додав: „Вона тримається добре, либонь, доживе до ста літ“, — на що дядько Олівер відказав: „Вона так звикла жити, що взагалі не помре — житиме вічно“.
Доктор Барнлі розповів історію, котрої я не збагнула. Відтак дядько Воллес задивився у вікно, а дядько Олівер поквапився затулити вуста серветкою. Тітка Едді та тітка Єва скоса перезирнулися й, посміхаючись, опустили очі — кожна у свою тарілку. Обличчя тітки Рут скривилося, неначе від глибокої образи, а тітка Елізабет холодно позирнула на доктора Барнлі й сказала: „Мені здається, ви забули, що тут присутні діти“. Доктор Барнлі відповів дуже чемно: „О, прошу вибачення, Елізабет“. Він уміє поводитись, як справжній джентльмен, — якщо захоче. І навіть гарний на вроду, коли одягнений по-святковому і чисто виголений. Ільза каже, мовляв, пишається ним, навіть тоді, коли батько виявляє до неї нехіть.
Після обіду роздавали подарунки. Ще одна Мурреївська традиція! У нас не буває ні Різдвяної ялинки, ні панчох на комині — зате довкола столу обносять великий пиріг, а в ньому сховано подарунки зі стрічками, на яких написано імена осіб, що їм призначено той чи той дарунок. Це дуже потішно. Всі родичі подарували мені речі корисні — всі, за винятком тітки Лаури. Її подарунок — флакон парфумів. Я обожнюю його. Так люблю різні пахощі! Тітка Елізабет, однак, не схвалює вживання парфумів. Вона подарувала мені новий фартух, і мушу ствердити з удячністю, що він аж ніяк не скидається на „ляльковий“. Тітка Рут піднесла мені Новий Завіт, при цьому сказавши: „Маю надію, Емілі, — ти читатимеш цю Книгу щодня потроху, аж доки прочитаєш її до кінця“. „Але ж, тітко Рут, я прочитала Новий Завіт разів із дванадцять (це правда) — і просто обожнюю деякі уступи!“ „Святе Письмо не читають, мов якусь повістину“, — холодно й повчально відказала тітка Рут. Дядько Воллес та тітка Єва подарували мені рукавички, а дядько Олівер з тіткою Едді — цілого долара, і то новісінького, срібного, блискучого. Кузен Джиммі подарував гребінця — чесати волосся. Перрі залишив мені шовкову закладку для книжок. Він сам мусив полишити нас і провести Святвечір зі своєю тіткою — Томасою. Але мені вдалося зберегти для нього трохи горіхів та родзинок. Я подарувала йому і Тедді носовички (носовичок для Тедді був дещо гарнішим), а Ільзі — гребінця. Купила те все сама — за гроші від продажу яєць. (Тепер нескоро матиму власні гроші, бо курка моя перестала нестися). Всі були задоволені, а дядько Воллес навіть посміхався до мене. Коли посміхався, то здавався не таким відразним.