Після обіду й роздавання подарунків ми з Ільзою бавилися в кухні. Згодом була ще розкішна вечеря, та всі їли мало, бо забагато з'їли на обід. Тітці Єві боліла голова, а тітка Рут висловила своє здивування, навіщо тітка Елізабет готує такі „щедрі“ ковбаски. Однак інші були в доброму гуморі; тітка ж Лаура тільки підтримувала цей настрій. Вона вміє всіх розвеселити. А насамкінець дядько Воллес промовив (ще один Мурреївський звичай): „Тепер пом’янімо всіх, хто вже відійшов“. Мені сподобався тон, яким було сказано ці слова, — урочистий і сповнений шляхетної простоти водночас. У такі хвилини я щаслива, що в моїх жилах тече кров Мурреїв. Я згадала про тебе, мій любий тату, про маму, про бідолашну мою кицю й прабабцю Муррей, про жовтий зошит, спалений через тітку Елізабет. Для мене він був неначе живою особою. Врешті-решт, ми склали руки й заспівали побожного гімну, а відтак усі роз'їхалися. Я вже не чулася поміж Мурреїв чужою. Ми з тіткою Лаурою проводжали гостей до саней. Тітка Лаура, обнявши мене рукою, мовила: „Твоя мама, Емілі, і я кожного Різдвяного вечора стояли отак на ґанку й проводжали гостей“. Сніг рипів під полоззям, дзвоники на санях дзеленчали сріблисто, а на покрівлях господарчих будівель у місячному сяйві блищала паморозь. Усе видавалося таким гарним, таким милим (дзвоники, паморозь і ця чарівна білина зимової ночі), аж кінець-кінцем навідав мене „промінчик“, і це було найкращим, достоту безцінним.»
Розділ 21. «Романтично, але неприємно»
У Місячному Серпі сталися певні події, оскільки Тедді Кент сказав Ільзі Барнлі комплімент, а Емілі Стар це не вельми сподобалося. Бувало, цілі держави руйнувалися з тієї самої причини.
Тедді катався на ковзанах у Чорноводді — запросив на ковзанку й обох дівчат. Але жодна не мала ковзанів. Про Ільзу ніхто, як належить, не дбав, тому й не купував їй ковзанів, а щодо Емілі, то тітка Елізабет не схвалювала ковзання — мовляв, цей спорт не для дівчат, до того ж, панни з Місячного Серпа ніколи не ковзали. Тітка Лаура дотримувалася протилежного погляду: ковзання, ймовірно, стало би добрим, корисним спортом для Емілі й, що не менш важливо, зберігало б її взуття від надміру швидкого стирання, бо ж дівчинка, ходячи по кризі, ковзалася просто на підошвах. Жоден із наведених аргументів не переконав тітку Елізабет, а останній лише спонукав її заборонити Емілі ковзатися в черевичках. Дівчинка сильно тим переймалася. Пожалілася батькові: «Ненавиджу тітку Елізабет. Вона геть несправедлива. Хоч би раз повелася шляхетно!»
Втім, одного разу доктор Барнлі, ледь прочинивши двері до кухні, всунув голову й запитав гостро:
— Що я чую, Елізабет? Ти не дозволяєш Емілі ковзатися? Але чому?
— Взуття псується, — лаконічно відповіла Елізабет.
— Дозволяй же їй ковзатися досхочу! Вона мусить багато часу проводити на свіжому повітрі. Й спати повинна просто неба, — тут лікар чи не вороже подивився на Елізабет.
Елізабет аж трусилася, коли доктор Барнлі покидав Місячний Серп. Знала його недоладні погляди щодо запобігання сухотам. Бажаючи вмилостивити його, вона дозволила Емілі ледь не цілими днями гуляти на свіжому повітрі, аби лиш не докучав їй розмовами про спання з відчиненими вікнами, бо саме це мав на увазі доктор Барнлі, говорячи про сон «просто неба».
— Він більше турбується про Емілі, аніж про власну дитину, — зауважила Елізабет, звертаючись до Лаури.
— Ільза здорова, — відказала з усміхом Лаура. — Була би кволим дитям, Аллан простив би їй те, що… що вона є дитям своєї матері.
— Тсс… — Елізабет приклала вказівного пальця до вуст. Але було вже запізно. Емілі, що саме заходила до кухні, почула слова тітки Лаури й цілий час міркувала над ними в школі. Чому це Ільзі можна простити чи не простити те, що вона є дочкою своєї матері? Таж будь-яка людина є сином або дочкою своєї матері, й Ільза не виняток! Де ж тут переступ? Емілі так ревно розгадувала цю таємницю, що була геть неуважною на уроках, відтак наразилася на дошкульну іронію панни Браунел.