Тітка Елізабет, і собі доволі шпарко перевертаючись на другий бік, ненароком торкнулася ногою закрижанілої ніжки Емілі.
— Боже мій, дитино, в тебе ноги, мов ті бурульки. Ось, маєш пляшку — мерщій притули їх до неї.
Тітка Елізабет посунула пляшку до ніг племінниці, а та, мов кішка, притулила закляклі пальчики до ще гарячої посудини. Як приємно, як тепло, яка насолода!
І враз Емілі збагнула, що неспроможна чекати аж до ранку.
— Тітко Елізабет, я маю дещо на своїй совісті, й мушу тобі признатися…
Тітка Елізабет почувалася вельми стомленою і сонною, тож не мала найменшого бажання вислуховувати нічну сповідь. Озвалася не надто приємним тоном:
— Що вичворила цього разу?
— Підрізала собі волосся, щоб вийшла гривка, тітко Елізабет.
— Гривка?
Тітка Елізабет сіла на ліжку.
— Але потім обрізала його дощенту, — поспіхом проказала Емілі. — Обстригла волосся аж до шкіри.
— Що за страховище ти з себе зробила! — вигукнула тітка Елізабет, немилосердно скрививши обличчя. — Ще ніколи не бачила такої бридкої пики, як оце твоя. А, крім того, ти вчинила украй неподобно.
Цього разу Емілі цілком погоджувалася з тіткою Елізабет, що траплялося далеко не завжди.
— Я дуже шкодую, що скоїла це, — мовила вона з благальним поглядом.
— Будеш вечеряти в комірці протягом цілого тижня, — оголосила свій присуд тітка Елізабет. — І не поїдеш зі мною на тому тижні до дядька Олівера. Я обіцяла йому взяти тебе з собою. Але не можу взяти того, хто виглядає страхопудом.
То був жорстокий присуд. Емілі дуже тішилася, що відвідає оселю дядька Олівера. А втім, найгірше було позаду. Ноги її починали зігріватися. Вирішила скинути з серця ще один тягар, коли вже взялася сповідатись.
— І ще в одному повинна тобі признатися, тітко Елізабет…
Тітка Елізабет одвернулася, щось бурмочучи. Емілі сприйняла це бурмотіння як згоду її вислухати.
— Тітко Елізабет, ти пам’ятаєш ту книжку, що я знайшла в доктора Барнлі й принесла додому? Я спитала тебе, чи можна мені читати її? Назва була такою: «Історія Генрі Есмонда». Ти поглянула на обкладинку й заявила, що не маєш нічого проти. Тож я прочитала її. Але ж, тітко Елізабет, то не була історична книжка — то був роман, і я знала це, приносячи книжку додому.
— Таж я заборонила тобі читати романи, Еміліє Стар. Це лихі книжки, що занапастили не одну душу.
— То було так нудно, — боронилася Емілі (так, ніби нечестивість і нудність не можуть іти в парі). — А, до того ж, поки читала, почувалася такою засмученою. Там кожен кохає недозволеною, гріховною любов’ю. Тому я вирішила, тітко Елізабет, ніколи не закохуватись. Бо це спричиняє надто багато ускладнень.
— Не говори про те, чого не розумієш і про що дітям зарано думати. Ось результат читання романів! Скажу докторові Барнлі — нехай замикає свою бібліотеку на ключ.
— О, не роби цього, тітко Елізабет! — закликала Емілі з пафосом. — Там більше немає романів. А є така цікава книжка! Про те, що всередині нас. Я дійшла вже до розділу про печінку та її недуги. І картинки такі цікаві. Дозволь мені дочитати.
Та це ще гірше, ніж роман! Тітка Елізабет була страшенно обурена. Не можна читати про внутрішні органи!
— Тобі не соромно, Еміліє Стар? Ні? В такому разі мені соромно за тебе. Малим дівчатам до подібних книжок зась!
— Але чому, тітко Елізабет? Я маю в нутрі печінку чи ні? І серце, й легені, й шлунок, і…
— Годі, Емілі. Ні слова більше.
Емілі засинала в зажурі. Жалкувала, що пом’янула тітці про «Есмонда». Бо знала: вже не матиме змоги дочитати ту іншу, медичну книжку. І сталося, як гадалося: бібліотеку доктора Барнлі відтоді замкнено було на ключ, а сам доктор суворо заборонив їй та Ільзі входити до кабінету. Оголошуючи свою заборону, перебував у кепському настрої, адже почув доволі прикрі слова від Елізабет Муррей.
Емілі не дано було швидко забути про свою злощасну гривку. У школі над нею збиткувалися, а тітка Елізабет, щоразу як зупиняла погляд на її обличчі, промовисто дивилася на чоло. Зневага цього погляду палила соромом обличчя дівчинки. Попри те, коли волосся почало відростати й кучерявитись над чолом, Емілі відчула неабияку втіху. Гривка стала фактом доконаним, отже, неспростовним. А врода дівчинки від цього лише виграла — виграла безсумнівно. Емілі, однак, розуміла, що тільки-но волосся відросте ще більше, тітка Елізабет велить зачесати його назад. Але наразі вона тішилася своєю вродою.
Гривка перебувала якраз у повному розквіті, коли надійшов лист від двоюрідної бабці Ненсі.