Лист був адресований тітці Лаурі (тітка Ненсі й тітка Елізабет не дуже між собою ладили). «Як маєте фотографію тієї дитини, Емілі, то пришліть мені, — писала тітка Ненсі. — Власне, вона сама мене не цікавить. Адже вона дурненька; знаю, що дурненька. Я хочу побачити, як виглядає дочка Джульєтти. Ну, і того красунчика Дугласа Стара. Бо він таки був красунчик. Якими ж дурноверхими були ви всі, коли здіймали такий галас через те, що Джульєтта втекла до того парубка. Якби ви обидві, і ти, й Елізабет, так само замолоду втекли, кожна зі своїм коханим, було б ліпше для вас обох».
Емілі цього листа не показали. Відбувши довгу нараду, тітки повідомили Емілі, що повезуть її до Шрусбері, аби сфотографувати на прохання тітки Ненсі. На Емілі це справило сильне враження. Убралася в свою кашемірову суконку, а тітка Лаура пришила до ліфу невеличке мереживне жабо й дозволила прикрасити шию венеційським намистом. З такої нагоди Емілі навіть купили нові черевички на ґудзиках.
«Як добре: мене зніматимуть, коли я ще маю гривку», — раділа Емілі.
Та в роздягальні фотографа тітка Елізабет зачесала коротке волося Емілі назад, ще й приколола маленькими шпильками.
— Ох, прошу тебе, тітко Елізабет, дозволь мені сфотографуватися з гривкою, — благала Емілі. — Тільки сфотографуватися. А потім я сама зачешу її назад.
Тітка Елізабет лишилася невблаганною. Гривку зачесали на тім’я, зробили знімок. Тітка Елізабет була задоволена результатом.
— Виглядає на знімку понуро. Зате охайно. Крім того, я бачу на цій світлині Мурреївські риси, яких донині не помічала, — говорила вона до тітки Лаури. — Це сподобається Ненсі. Вона-бо дуже чутлива до таких речей, хоч і приховує це під личиною шорсткості й байдужості.
Емілі з превеликою охотою жбурнула б усі фотографії в полум’я. Не зносила їх, бо, дивлячись на своє зображення, відчувала огиду до себе самої. Все її обличчя виглядало одним суцільним чолом. Тітка Ненсі на підставі тієї світлини зробить висновок, що вона, Емілі, ще тупіша, ніж тітка собі гадала. І коли тітка Елізабет веліла Емілі віднести фотографію на пошту й відправити за адресою, дівчинка негайно зметикувала, що їй робити. Піднялася на горище й видобула зісподу отоманки свій портрет, виконаний Тедді акварельними фарбами. Величина портрету виявилася майже тотожною величині фотографії. Емілі безжально подерла фотографічне зображення на дрібненькі клаптики й запхала їх ногою під отоманку.
— То не я, — сказала вона рішуче. — Виглядаю понуро, адже мені недобре, понуро мені на душі. Причина — гривка… Але зазвичай не виглядаю понурою, тож це непорядно — висилати комусь ту світлину й видавати за мій портрет.
По тому, вклавши малюнок Тедді до картонного пакету, сіла й написала супровідного листа.
«Люба двоюрідна бабцю Ненсі!
Тітка Елізабет доручила мені послати тобі мою фотографію, однак мені той знімок не подобається, бо виглядаю на ньому занадто кепсько. Тому висилаю тобі інший портрет моєї особи. Цей портретик намалював художник, що з ним я дружу. Саме так я виглядаю, коли посміхаюся, а на чолі в мене гривка. Я тільки позичаю тобі мій портет — подарувати не можу, бо вартість його дуже висока.
Покірна твоя небога
Емілія Берд Стар
P. S. Я не така дурепа, як тобі здається.
Е. Б. С.
P. S. 2. Я взагалі не є дурепою».
Емілі вклала листа до пакету, тим самим незумисне ошукуючи поштарів, і вийшла з дому, щоб відправити посилку. Та зітхнула з полегкістю, лише виходячи з пошти. Дорога додому видалася їй дуже приємною. Навколишні краєвиди приязно посміхалися до неї. Й Емілі заходилася складати вірша про весну. Чи є хоч один справжній поет, який не оспівав би весни бодай в одному своєму творі?
Вона настільки поринула у творчість, що геть не помітила чудної постаті, що поволі до неї наближалася. І зненацька опинилася віч-на-віч із старою, згорбленою жінкою — ох, якою ж старою!
— Я — Томаса, тітка Перрі, — назвалася старенька.
— Ага! — Емілі одразу заспокоїлася. Вже не боялася старої. — Як поживаєте? — запитала, прагнучи бути чемною.
— Ввічлива й не надто горда, — зробила висновок тітка Томаса, з цікавістю приглядаючись до Емілі. — Я була в тому великому домі — принесла пару панчох для мого хлопця, — але хотіла побачити тебе.
— Мене? — здивувалася Емілі.
— Так, тебе. Хлопець багато про тебе говорить, і в моїй голові постав план. Але хочу пересвідчитись на власні очі, перш як позбутися своїх грошей. Тебе звуть