— Примха. Примха, та й годі. Ти ж знаєш, які в неї бувають забаганки. Поки Емілі приїде, забаганка мине.
— Так, але, з іншого боку, якщо не пошлемо до неї дитини, вона нам цього не пробачить — нам або навіть Емілі. Образа буде страшенна. Треба дозволити Емілі — хай спробує щастя…
— Не розумію, про яке щастя ти говориш. Якщо тітка Ненсі, окрім своєї річної ренти, має якісь гроші — а цього ніхто не знає напевно, хіба Кароліна — так от, якщо вона має гроші, то все залишить Прістам. Леслі Пріст — її улюблениця. Тітка Ненсі завжди віддавала перевагу рідні свого чоловіка перед своєю власною. Емілі може сподобатись їй, адже вони між собою схожі — обидві нудні. А тобі відомо, як вони висловлюються про наш рід — вона і та огидна Каролін.
— Емілі надто юна, аби зрозуміти, — м’яко заперечила Лаура.
— Я розумію більше, ніж вам здається! — гукнула Емілі від порогу.
Тітка Елізабет від несподіванки здригнулася.
— Емілі Стар, ти ще не втямила, що підслуховувати не можна?
— А я не підслуховувала. Гадала, ви знаєте, що я тут присутня. Хіба я винна, що мої вуха — чують? Чому ви не шепотілися? Коли шепочетесь, я знаю, що у вас таємниці, й тоді силкуюся не чути. То я маю їхати в гостину до тітки Ненсі?
— Ми ще нічого не вирішили, — холодно відповіла тітка Елізабет. І раніше, як за тиждень, Емілі нічого не довідалася. Сама не знала — чи має охоту їхати, чи ні. Тими днями тітка Елізабет заходилася виготовляти сир (Місячний Серп славився своїми сирами), а Емілі зацікавлено спостерігала, була достоту поглинута цим процесом. Так само, як забавами з Ільзою, Тедді та Перрі. Розігрували «Сон літньої ночі» — розігрували захоплено. Тедді з неабияким артистизмом розмалював старі вітрила, невідь де роздобуті Перрі, — вони стали правити за декорації; Ільза з паперу звичайного і цигаркового виготовила театральні строї; а Емілі дещо переробила п’єсу Шекспіра, пристосувавши її до місцевих умов та обставин. Далі поділили між собою ролі: Емілі грала Титанію і Гермію, а також цілий гурт добрих чарівниць, Ільза — Іполіту й Гелену, і так само добрих чарівниць, хлопці ж робили те, чого вимагав діалог у тому чи тому епізоді. Тітка Елізабет не відала про ці забави. А якби дізналася, то хутко поклала б їм край, бо вважала всілякі театральні видовища чимось гріховним. Тітку ж Лауру втаємничили у змову, так само, як кузена Джиммі та Високого Джона.
Полишити це все бодай на короткий час було б доволі прикро, та, з іншого боку, Емілі страшенно кортіло познайомитися з тіткою Ненсі й побачити її оселю в Поповому Ставі. Оце «з другого боку» перемагало: вона радше поїхала б, аніж не поїхала. І коли угледіла, що тітка Лаура прасує її білу спідничку, а тітка Елізабет видобуває з нетрів горища стару запорошену валізку, то зрозуміла: відвідини Попового Ставу є справою вирішеною. Відтак витягла з отоманки листа до тітки Ненсі й дописала «post scriptum» свої вибачення за передчасні й недоречні докори на її адресу.
Ільза дулася на Емілі: перспектива провести самотою, без незмінної своєї товаришки, цілий місяць до вподоби їй не припала. Не буде вечірніх, при світлі місяця, забав, не буде й з ким посваритися. І, зрештою, Ільза ще ніколи ні в кого не гостювала, тим-то від’їзд Емілі справляв їй подвійну прикрість.
— А я б нізащо у світі не поїхала до Попового Ставу, — заявила Ільза. — Бо дім тітки Ненсі вподобали духи. Там аж надто моторошно.
— Неправда, — відрізала Емілі.
— Ні, правда! Там оселився дух, якого можна почути й відчути його присутність, але уздріти не можна. Ох, не хотіла б я бути на твоєму місці — за жодні скарби! До того ж, тітка Ненсі… Вона огидна баба, а та стара, що з нею проживає, — справжня чаклунка. Вона зурочить тебе — так і знай! Ти виїдеш звідти ніби здоровою, але невдовзі по тому сконаєш.
— Не сконаю. І вона не чаклунка!
— Ще й яка! За її веліням, кам’яні пси обабіч в’їзду до садиби щоночі гавкають. Тільки-но хтось наблизиться, вони починають: гав! гав! гав!..
Ільза була природженою декламаторкою. Її «гавкання» пройняло би кожного. Однак розмова точилася вдень, а при денному світлі Емілі була хороброю, мов той лев.
— Ти заздриш мені, та й годі! — відказала вона й пішла геть.
— Нічого подібного, ти, мала паскуднице, — заверещала Ільза їй у спину. — Заноситься, бо в тітки її, бач, кам’яні пси коло в’їзної брами! Я знаю в Шрусбері одну жінку, що має пси в сто разів «кам’яніші», як твоя тітка!
Втім, другого дня ранком Ільза сердечно прощалася з Емілі, зобов’язавши її писати листа не рідше одного разу на тиждень. Емілі мала їхати до Попового Ставу зі старим Келлі. Тітка Елізабет готувалась, було, сама відвезти небогу, але того дня почувалася недобре, а тітка Лаура не хотіла залишати недужу сестру на самоті. Що ж до кузена Джиммі, то він лагодив паркан. Від’їзд Емілі опинився під загрозою, а був призначений саме на цей день, і про час прибуття Емілі до Попового Ставу заздалегідь повідомили тітці Ненсі, яка, до слова, дуже не любила чекати даремно. Коли б Емілі не з’явилася вчасно перед обличчя тітки Ненсі, та цілком могла зачинити двері перед носом родички, що спізнилася, велівши їй вертатися додому. Тільки переконаність у цьому схилила Елізабет Муррей до того, щоб довірити Емілі старому Келлі.