— Дитина стомилася, — мовила тітка Ненсі. — Відведи-но її, Каролін, до ліжка. Нехай ночує в червоному покої.
Емілі підвелася і рушила слідом за Каролін. Знову, однак у зворотному напрямку, поминули ряд покоїв, кухню і ще кілька великих приміщень. На Бога, куди ж бо її ведуть? Врешті-решт, дісталися просторої кімнати. Зайшли. Каролін поставила лампу, що несла в правиці, на стіл і спитала Емілі, чи має та нічну сорочку.
— Авжеж. Ви гадаєте, тітка Елізабет дозволила б мені виїхати без нічної сорочки?
Емілі промовила це з деяким навіть обуренням.
— Ненсі сказала, можеш спати так довго, як тобі захочеться, — повідомила Каролін. — Надобраніч. Ненсі і я спимо у старому крилі будинку, а інші члени родини спочивають у своїх домовинах, у могилі.
З такою милою заувагою Каролін вийшла з кімнати й зачинила двері.
Емілі сіла на вкриту червоною парчею софу й стала роздивлятися навколо. Фіранки на вікнах були також парчеві, червоні; шпалери тієї ж барви, з намальованими гірляндами рож. Все дуже гарне, яскраве — Емілі споглядала зі справжньою насолодою. На підлозі лежав зелений килимок із червоними трояндами, так майстерно вишитими, аж Емілі боялася по нім ступати. Оглянувши все, вона дійшла висновку, що покій вельми сподобний.
«Але спати тут доведеться самій, тож мушу проказати вечірні молитви дуже старанно», — мовила дівчинка в думці.
Мерщій роздяглася й, загасивши світло, лягла. Накрилася ковдрою аж до підборіддя й задивилася на високе склепіння. Так звикла до ліжка тітки Елізабет із балдахіном над головою, що почувалася не надто зручно на цьому сучасному, великому ложі. Та принаймні вікно було відчинене навстіж — либонь, тітка Ненсі не поділяла страхів тітки Елізабет і не мала відрази до нічного повітря. Емілі бачила крізь вікно широкі поля, осяяні місяцем уповні. А сам покій був занадто великим і темрявим. Почувалася страшенно далекою від будь-якої живої душі. Було їй самотньо і тоскно. Взялася думати про старого Келлі, та це не розрадило їй душу — скоріш навпаки. Як моторошно спати в кімнаті самій! Ніколи доти на самоті вона не спала. Здригнулася: зненацька за вікном зашурхотіло. Так, ніби щось чи хтось намагається через вікно забратися до кімнати. Згадала про «Ільзиних» духів, зокрема, про духа незримого, якого, одначе, можна почути й відчути, згадала про кам’яних псів коло брами з їхнім гаданим опівнічним «гав! гав! гав!» І, як на те, десь забрехав пес. Емілі зросило чоло холодним потом. Що, власне, хотіла повідати Каролін, говорячи про тих, хто спить у домовинах, у своїх могилах? Зарипіла підлога. Чи немає когось або чогось там, за дверима? А в куті начебто щось ворушиться. Звідусіль долинали до її вух якісь таємничі звуки.
Зненацька почула шерех за узголів’ям ліжка. Так, безсумнівно: хтось ворухнувся, і то зовсім поруч. Шелестіння, шурхоти і скреготи. Завмирали і за хвилину поновлювалися. То не була гра уяви… То був очевидний, а радше «вухочутний» факт.
Емілі тремтіла під ковдрою, тремтіла всім тілом. Її аж нудило від жаху. Тепер вона вже не передчувала небезпеку, а стояла супроти неї віч-на-віч. Поповий Став був страхітливою, лиховісною і ворожою особисто до неї місциною. Твоя правда, Ільзо! Тут з біса моторошно. А вона, Емілі, лежить тут сама, за кілька миль від найближчого осередку людського життя. З боку тітки Ненсі це було вкрай жорстоко — веліти їй ночувати в покої, де повно примар. І ти знала про це, поза сумнівом, знала, стара жорстока тітко Ненсі. Ох, коли вже назад до Місячного Серпа, в ліжко тітки Елізабет, під її бік! Тітка Елізабет не ідеальна товаришка для спання бік у бік, але, в кожному разі, вона істота людська, з плоті й крові. А наглухо замкнені вікна не пропускають не лише повітря, а й вовкулак, привиддя та іншу потойбічну нечисть. «Може, не завадило би знову проказати молитви», — подумала Емілі.
Проказала, та це не вельми зарадило.
Аж до скону Емілі не забуде тієї першої ночі в Поповому Ставі. Була настільки змучена, що іноді засинала, однак невдовзі прокидалася, спливаючи потом від жаху, і знов чула шерехи, шелести, шкробання, ба навіть стогони — зовсім коло себе. Пригадалися їй усі примари, всі духи, всі вовкулаки, про яких читала в романах і повістях, крадькома позичуваних з родинних бібліотек.