— Як довго ми були мертві, отче?
— Тридцять два дні, — відповів Фарелл.
Де Сойя ледь утримався, аби не зірватися з місця. Нарешті він відкинувся на спинку і сказав, намагаючись здаватися спокійним:
— Якщо капітан By вирішила відправити корабель сюди раніше, ніж почнеться наше воскресіння на Морі Безкрайому, і якщо на Хевроні воскресіння не сталося, ми мали би перебувати мертвими менше сімдесяти двох годин. Три дні пішло на воскресіння тут... але де ми провели ще двадцять шість днів, отче?
Фарелл пробігся пальцями по відпрасованій складці своїх штанів.
— На Морі Безкрайому були певні затримки, — сухо відповів він. — Проведено початкову фазу розслідувань. Отримано заяви та скарги. Стрільця Реттіґа поховано в космічному просторі з належним ушануванням. Було виконано й інші... завдання. «Рафаїл» повернувся на Пацем разом із «Михаїлом».
Фарелл несподівано підхопився, де Сойя підвівся й собі.
— Отче-капітане, — офіціальним тоном проголосив Фарелл, — я прийшов передати вам подяку від Державного секретаря, кардинала Лурдусамі. Він бажає вам милістю Божою найшвидшого й цілковитого одужання, сер, і запрошує вас завтра, о сьомій, прибути до Ватіканської канцелярії Конгрегації Доктрини Віри, щоб зустрітися там із монсеньйором Лукасом Одді й іншими офіційними особами.
Де Сойю наче вдарили під дих. Він спромігся лише клацнути підборами та схилити голову на знак того, що він скоряється наказу. Він був єзуїтом та офіцером Флоту Пакса. Звичка до дисципліни стала його другою натурою.
— Дуже добре, — сказав отець Фарелл і попрощався.
Після того як легіонер пішов, отець-капітан де Сойя ще кілька хвилин простояв у вестибюлі недвижно. Як рядовий священик і фронтовий офіцер він тримався осторонь політики Церкви й інтриг всередині неї, але навіть провінційний кюре чи простий рубака знає в загальних рисах структуру Ватикану і те, як усе це працює.
Одразу за Папою в цій ієрархії йдуть дві головні адміністративні організації — Римська Курія і так звані Священні Конгрегації. Де Сойя знав, що Курія — незграбна та заплутана адміністративна структура, у своєму «сучасному» вигляді заснована Папою Сікстом V у 1588-му році від Різдва Христового. Курія має у своєму складі Державний Секретаріат, що є джерелом могутності кардинала Лурдусамі, бо завдяки цій посаді він відіграє роль, схожу на роль прем'єр-міністра, незважаючи на оманливу назву посади — Державний секретар. Цей Секретаріат становить центральне ядро того, що часто йменують «Старою Курією», оскільки Папи користувалися нею ще з 16-го сторіччя. Крім того, існує так звана «Нова Курія», яка була заснована у 1965-му році н.е. на Другому Ватиканському Соборі, який і досі знаний як «Ватикан II», коли були об'єднані шістнадцять менших структур. За час 260-річного правління Папи Юлія ця курія розрослася і зараз налічує тридцять одну організацію, причому всі вони тісно переплетені між собою.
Але де Сойю викликали не до Курії, а до одного з її відділів, кожен із яких провадив самостійну, а інколи й суперечливу політику, до однієї зі Священних Конгрегацій, а саме до Конгрегації Доктрини Віри — організації, що впродовж останніх двох сторіч набула величезної могутності, а точніше сказати, відновила свою колишню могутність. За правління Папи Юлія префектом Конгрегації знову став Папа, що відродило її впливовість. Дванадцять сторіч, поки на папський престол не був обраний Юлій, ця Священна Конгрегація, знана з 1908-го по 1964-ий роки як Священна Канцелярія, втратила своє значення, перетворившись чи не на рудиментарний орган. Але тепер, за Папи Юлія, влада Священної Канцелярії була беззаперечною в радіусі п'яти тисяч світлових років і спиралася на трьохтисячолітню історію.
Де Сойя повернувся до вітальні й обіперся об крісло, на якому нещодавно сидів. Голова в нього йшла обертом. Він знав, що йому не дозволять побачитися з Ґреґоріусом і Кі до завтрашньої зустрічі в Священній Канцелярії. Можливо, він ніколи їх більше не побачить. Де Сойя намагався розплутати ниточку, що привела його сюди, але вона губилася у хитросплетіннях політики Церкви, в інтригах ображених духовних осіб, у боротьбі сил всередині Пакса й у його власних уривчастих думках, що клубочилися в очманілій після нового воскресіння голові.
Але одне він знав: Священна Конгрегація Доктрини Віри, знана раніше як Священна Конгрегація Святої Канцелярії, ще раніше, багато віків тому, була названа Священною Конгрегацією Вселенської Інквізиції.
І саме за Папи Юлія XIV Інквізиція знову стала діяти відповідно до своєї назви, наганяючи жах і застосовуючи терор. А вже наступного ранку, не маючи змоги підготуватись чи з кимось порадитись або вивідати, які звинувачення можуть висунути проти нього, де Сойя має постати перед інквізиторами.
Отець Баджіо вкотився до кімнати з незмінною ангельською усмішкою.
— Ти добре поговорив з отцем Фареллом, сину мій?
— Так, — сказав де Сойя, — просто чудово.
— Слава Богові, — відізвався отець Баджіо. — А тепер, я гадаю, час випити бульйончику, трохи помолитися — я гадаю, «Богородиця» — саме та молитва, що зараз потрібна, — а тоді раненько піти до ліжечка. Ми повинні бути бадьорими, що би там прийдешній день для нас не готував, чи не так?
38
Коли я був дитиною, моя бабуся часто проливала на мене безкінечний потік віршів, і був серед них один, який я просив повторити знову і знову. Він починався так: «Хтось каже, згине світ в огні / Хто — у льодах»[123]. Бабуся не пам'ятала, хто його написав, на її думку, це міг бути поет ще з часів до Гіджри, якийсь Фрост. Навіть у тому юному віці я розумів, що вірш цей надто глибокий, аби в ньому дійсно йшлося про вогонь і лід; але думка про те, що світ знайде свій кінець або в полум'ї, або серед криги, довго не полишала мене, така невідступна, як акцентований ритм простих рядків.
Мій світ, схоже, кінчався в льодах. Під крижаною стіною було темно, а передати словами, як було холодно, я навіть не можу. Нема таких слів. Мені доводилось отримувати опіки — одного разу, коли я гнав баржу вгору по Кансу, на ній вибухнула газова піч, обпікши мені при цьому руки та груди, не дуже глибоко, але дуже боляче. Тому я знав силу вогню. Цей холод був не менш сильний, схожий на полум'я, що повільно, але невідворотно шматувало моє тіло.
Мотузкою я обв'язався під пахвами, а могутня течія розвернула мене ногами вперед і так і тягла вузьким жолобом. Я притис долоні до обличчя, аби його не різали гострі крижані нарости; мотузка, яку міцно тримав А. Беттік, стискала мені груди, коліна скоро перетворилась на криваву рану, бо течія підіймала мене вище, і я бився об нерівності стелі так само, як б'ється людина об скелястий ґрунт, якщо її тягти на мотузці землею.
На ступні я натягнув драні шкарпетки, більше для того, аби захистися від льоду, ніж від холоду, але вони не надто пом'якшували удари об рубці крижаної стіни. На мені були труси та футболка, які ніяк не применшували відчуття холоду. На шию я повісив комунікатор, приладнавши мікрофон до горла, у вухах були мікродинаміки. Через плече, надійно закріплена скотчем, висіла сумка з вибухівкою, детонаторами, шнуром і двома сигнальними ракетами, які я вкинув туди останньої миті. Скотчем я примотав до зап'ястка ще й лазерний ліхтарик. Його тоненький промінчик протинав чорну воду і відбивався від льоду, але освітлював небагато. Я мало користувався цим ліхтариком після Лабіринту на Гіперіоні: ручні лампи давали більше світла й не так часто потребували зарядки. Але в ліхтарику був лазер, не надто корисний як ріжучий інструмент, але, можливо, він згодиться, аби випалити у кризі отвори для вибухівки.
Якщо, звичайно, я доживу до тієї миті, коли треба буде випалювати отвори.
Те, що я дозволив цій підземній річці змити мене, не було чистим божевіллям тільки тому, що я мав певний досвід тренувань у Місцевій гвардії під час перебування на шельфовому льодовику на Урсі. Там, на шельфі Ведмежа Лапа, на Льодовиковому морі, де впродовж короткого арктичного літа припай замерзав і знову розтавав чи не щодня, ризик провалитися під тонкий шар льоду був дуже великий. Нас тренували, що якби когось затягло під товстезну кригу, ми змогли відшукати тонкий шар повітря — він завжди є між морською поверхнею та крижаною стелею. Ми повинні були піднятися до цього шару, виставити в нього ніс, навіть якщо решта обличчя, не кажучи про тіло, залишаться під водою, і рухатися під кригою доти, поки не знайдемо тріщини або досить тонкої ділянки, крізь яку зможемо пробитись нагору.
123
«Some say the world will end in fire, / Some say in ice». — Роберт Фрост «Вогонь і лід», укр. переклад Валерія Бойченка. Вірш
Роберт Лі Фрост (англ. Robert Lee Frost; 26.03.1874 — 29.01.1963) — один із найвидатніших американських поетів XX ст., якого називають «патріархом американської поезії» та співцем колиски нації в Новій Англії. Його вірші про простих людей і природу північного сходу США відрізнялися неповторною ліричністю та поетичною формою. Свою творчість вважав ремеслом. Лауреат Пулітцерівської премії (1924, 1931, 1937, 1943) та Золотої медалі Конгресу (1960) — найвищої цивільної відзнаки у США.